Розстрільний календар. Олена Герасим'юк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ відбулася сумнозвісна нарада отаманів під Звенигородкою, яку скликали агенти ЧК Петро Трохименко («Гамалій») та Юхим Терещенко («Завірюха»). Ця операція зі знешкодження повстанської верхівки мала дві назви: «Заповіт» або «Щириє». В результаті майже всі ключові воєначальники українського повстанського руху опинилися у Лук’янівській в’язниці.

      Вирок «рыцарям бандитизма» винесли 2 лютого 1923 року – розстріл. Звичайно ж, на повстанців не поширювалася проголошена тоді амністія до 5-річчя Жовтневої революції. Та, програвши свою війну, засуджені на смерть лицарі духу вирішили не віддавати ворогові останню битву.

      9 лютого 1923 року, о 8:30, в одну з камер, де сиділо 14 холодноярівських отаманів, як зазвичай, подали бак з окропом. Обливши окропом охоронця, в’язні забрали ключі та револьвер. Бій точився близько чотирьох годин. Повстанці прекрасно розуміли, що шанси на життя дорівнюють нулю. Захопивши в тюремної охорони кілька рушниць, менше ніж 30 чоловік билися як леви проти переважаючої сили ворога, на озброєнні якого були навіть кулемети. Рештки набоїв використали для себе – «щоб від своєї, не чекістської». «Живе Україна!» – останні слова, що, ймовірно, промовив Андрій Чорнота, виринули й потонули у глухих стінах кам’яної пастки людських доль.

      Тих, хто вижив, свідомо не стріляли на місці. Після катувань комендант Лук’янівки М. Ріхтер власноруч постинав їм голови сокирою.

      Загибель очільників одного з найлегендарніших рухів українського опору окреслила початок довгого і темного етапу для всього українського народу. Але Лук’янівська в’язниця стала свідком того, як з уламків дійсності народжується надія на майбутнє. І сьогодні вже від нас залежить, чи буде воно переможним.

      10 лютого 1969 року намагався вчинити самоспалення вчитель Микола Береславський[15]

      Береславський планував провести акцію біля пам’ятника Тарасу Шевченку, але передумав робити це просто неба – був дуже сильний мороз, падав сніг, тому в парку майже нікого не було. Взявши з собою заздалегідь виготовлені транспаранти з гаслами «Боріться за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури!», Береславський зайшов до вестибюлю головного корпусу Київського університету.

      Заховавши каністру з бензином за два кроки від себе, за дверима, він голосно звернувся до студентів та викладачів зі словами: «Хай живе самостійна Україна!», «Припиніть дискримінацію українського народу!»

      Більше нічого зробити Береславський не встиг. «Я ще не скінчив говорити, – згадував він, – коли до мене підскочили, зірвали з мене ці транспаранти, руки скрутили – там здорові такі, я вже не пам’ятаю, бо я в такому нервовому стані був – чи це були молоді студенти, чи це були вже немолоді люди, але знаю одне, що були міцні та здорові. Схопили і, видно, телефонували, бо мене протримали недовго в такій невеличкій кімнатці».

      Швидкість та злагодженість дій вражає: студенти чи викладачі, які схопили Береславського, добре знали, що робити. Вже за 10–15 хвилин до університету приїхали СКАЧАТЬ