Ребекка. Дафна дю Мор’є

Чтение книги онлайн.

      Це було гірше, ніж потрапити до в’язниці. Певно, якимось чином моє горе відобразилося в мене на обличчі, оскільки спершу вона виглядала приголомшеною, а згодом роздратованою.

      – Яке ж ти дивне, вередливе дитя! Ніяк тебе не зрозумію. Невже тобі невтямки, що в Америці таким дівчатам, як ти, без грошей, живеться найкраще? Купа хлопців і забав. Усі належать до того ж класу, що й ти. Ти зможеш завести собі друзів і не настільки залежатимеш від мене, як тут. Я думала, що тобі Монте не до вподоби.

      – Я вже до нього звикла, – затинаючись, жалюгідно проказала я, а в цей час у моїй душі відбувалася боротьба.

      – Що ж, тоді тобі просто доведеться звикнути до Нью- Йорка, ось і все. Ми маємо встигнути на корабель, яким плистиме Гелен, а це означає, що треба зайнятися облаштуванням поїздки просто зараз. Негайно сходи вниз до контори готелю, і нехай той молодий службовець виявить бодай трохи спритності. Сьогодні на тебе чекає стільки справ, що ти не матимеш часу сумувати з приводу того, що покидаєш Монте! – місіс Ван Гоппер неприємно зареготала, розчавивши цигарку в маслі, і рушила до телефону, щоб повідомити всіх своїх друзів.

      Одразу ж піти до контори я не змогла. Я зайшла до ванної кімнати, зачинила двері й, обхопивши руками голову, всілася на пробковий килимок. Урешті-решт це сталося, настав час покинути це місце. Все закінчилося. Завтра ввечері я вже їхатиму в спальному вагоні потяга, тримаючи, немов покоївка, її шкатулку з коштовностями та плед, а вона, у своєму здоровенному новому капелюсі з пером, закутана в шубу, сидітиме навпроти мене. Ми вмиватимемося й чиститимемо зуби в маленькому задушливому туалеті з гуркітливими дверима, заляпаною раковиною, вологим рушником, милом із чиєюсь волосиною, наполовину наповненим водою графином, неодмінним написом на стіні «Sous le lavabo se trouve une vase»[3], а в цей час кожен грюкіт, кожне здригання й посмикування скреготливого потяга нагадуватиме мені про те, що з кожною милею я віддаляюся від нього, а в цей час він сидітиме на самоті в ресторані готелю, за знайомим мені столиком, читаючи книжку, не переймаючись, нічого собі не думаючи.

      Мабуть, перед від’їздом я попрощаюся з ним у фойє. Через її присутність це прощання буде таємним, зашифрованим, і западе мовчанка, з’явиться усмішка та слова на кшталт «Так, звісно, пишіть» і «Ви маєте надіслати мені ті фотографії», «Яка у вас адреса?» «Я вам повідомлю».

      І він недбало закурить цигарку, попросивши в офіціанта, що проходитиме повз, прикурити, доки я думатиму: «До від’їзду лишилося чотири з половиною хвилини. Я більше ніколи його не побачу».

      Оскільки я їхала, оскільки все закінчилося, нам уже не буде про що говорити, ми станемо незнайомцями, які зустрічаються в останній і єдиний раз, а моя душа з болем лементуватиме й ридатиме: «Як же я тебе кохаю! Я така нещасна. Зі мною ще ніколи такого не було й більше ніколи не трапиться знову». На моєму обличчі застигне манірна, ввічлива усмішка, мій голос скаже: «Погляньте, який СКАЧАТЬ