Ребекка. Дафна дю Мор’є

Чтение книги онлайн.

      – Що ти робила вранці? – як зараз чую її голос, вона зіперлася на подушки, в її тоні чулася легка роздратованість не по-справжньому хворого пацієнта, який надто довго пробув у ліжку, і, простягаючи руку до тумбочки по колоду карт, я відчула, як від почуття провини моя шия вкрилася плямами.

      – Грала з тренером у теніс, – сказала я їй, та не встигла навіть вимовити ці брехливі слова, як мене охопила паніка – а що як тренер цього ж вечора завітає до її номера й поскаржиться на те, що я вже багато днів поспіль не з’являлася на заняття?

      – Проблема в тому, що, доки я прикута до ліжка, тобі немає чим себе зайняти, – промовила вона, зім’явши цигарку в баночці з-під очисного крему, і, взявши колоду, потасувала її спритними, нетерплячими рухами запеклої картярки, перемішуючи по три карти, клацаючи пальцями по сорочках.

      – Навіть не знаю, що ти цілими днями робиш, – продовжувала вона. – Ти не показуєш мені жодних малюнків, а коли я прошу тебе сходити до крамниці, то забуваєш купити мені «Таксол». Усе, що я можу сказати: сподіваюся, твоя гра в теніс поліпшиться; в майбутньому це може стати тобі в пригоді. З поганим гравцем грати страшенно нудно. Досі подаєш з рук?

      Вона виклала пікову даму, і смагляве обличчя тієї постало переді мною, мов лик Єзавелі.

      – Так, – відповіла я, вжалена її запитанням, думаючи, який вдалий і точний вираз вона вжила. Він добре мене описував. Я все робила потайки. І це сходило мені з рук. Я взагалі не грала в теніс із тренером. Жодного разу відтоді, як вона злягла, а минуло вже трохи більше ніж півмісяця. Я сама не могла зрозуміти, чому так переховувалась і чому не розповіла їй про те, що кожного ранку їздила з де Вінтером на автомобілі, а також їла за його столиком у ресторані.

      – Ти мусиш братися за ракетку частіше; без цього ніколи не гратимеш добре, – продовжила вона, і я погодилась, здригаючись від власного лицемірства й накриваючи даму слабкодухим чирвовим валетом.

      Я багато позабувала з того, що відбувалося в Монте-Карло, з наших уранішніх мандрівок, забула, куди ми їздили, забула навіть, про що ми говорили; але не забула, як тремтіли мої пальці, натягаючи капелюха, як я мчала коридором і сходами донизу, не в змозі дочекатися ліфта, що так повільно скрипів, і як вибігала надвір, штовхаючи обертові двері ще перед тим, як швейцар устигав мені допомогти.

      Він чекав у водійському кріслі, читаючи газету, і, побачивши мене, усміхався, жбурляв її на заднє сидіння позад себе й відчиняв дверцята, запитуючи: «Як справи у нашої „найліпшої подружки“ сьогодні? Куди б їй хотілось поїхати?» Мені було б байдуже, навіть якби він їздив по колу, бо ж я тоді була на тій першій бентежній стадії кохання, коли просто забратися на сидіння поруч із ним і, обіймаючи коліна, нахилитися до лобового скла було для мене чимось геть неймовірним. Я нагадувала маленького миршавого школяра, охопленого пристрастю до старости старших класів, тільки СКАЧАТЬ