Ребекка. Дафна дю Мор’є

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у залі, на нього чекатиме купа листів, і серед них мій, нашвидкуруч написаний на кораблі. Вимушений лист, спроба розважити, опис пасажирів, які пливтимуть разом зі мною. Цей лист залежиться під його прес-пап’є, і він відповість за кілька тижнів, одного недільного ранку, поспіхом, перед ланчем, натрапивши на нього, коли оплачуватиме які-небудь рахунки. І після того все. Жодної звістки аж до остаточного приниження різдвяною листівкою. Ймовірно, на ній буде зображення Мендерлея на тлі замерзлої природи. І надруковані слова: «Щасливого Різдва і вдалого Нового року! Від Максиміліана де Вінтера». Золоті літери. Проте з люб’язності він перекреслить надруковане ім’я та напише чорнилом унизу: «від Максима», немовби роблячи якусь подачку, і, якщо лишатиметься місце, додасть: «Сподіваюсь, Нью-Йорк тобі подобається». Лизне конверт, наклеїть марку й жбурне його до купи з сотнею інших.

      – Шкода, що ви завтра їдете, – мовив портьє з телефонною слухавкою в руці. – Наступного тижня починається сезон балету. Місіс Ван Гоппер про це відомо? – Я висмикнула себе з думок про Різдво в Мендерлеї й повернулася до реалій спальних вагонів.

      Місіс Ван Гоппер уперше їла в ресторані відтоді, як захворіла на грип, і, доки я йшла слідом за нею до зали, у мене смоктало під ложечкою. З його вчорашніх слів мені було відомо, що він поїхав на день до Канн, утім мене не полишала думка про офіціанта, який міг необачно поцікавитися: «Сьогодні мадемуазель вечерятиме з мосьє, як зазвичай?» Мені робилося зле щоразу, як офіціант наближався до столика, однак він нічого не сказав.

      День минув у зборах, а ввечері прийшли люди, щоб попрощатися. Ми повечеряли у вітальні, й одразу по тому місіс Ван Гоппер уклалася спати. Я так його й не побачила. О пів на десяту, вдавши, що мені потрібні були бирки для багажу, я спустилася у фойє, але його там не виявилося. Побачивши мене, огидний портьє посміхнувся.

      – Якщо ви шукаєте містера де Вінтера, ми отримали від нього повідомлення з Канн, що до півночі він не повернеться.

      – Мені треба пачка бирок для багажу, – сказала я, але з погляду портьє зрозуміла, що обдурити його мені не вдалося. Тож ніякого останнього вечора не буде взагалі. Годину, на яку я чекала весь день, я проведу на самоті у спальні, не зводячи очей зі своєї величезної шкіряної валізи й огрядного портпледу. Мабуть, це й на краще, адже я виявилася б нецікавою співрозмовницею і, певно, він усе прочитав би на моєму обличчі.

      Я знаю, що тієї ночі плакала – гіркими слізьми, які неможливо вичавити з мене сьогодні. Так, глибоко зарившись носом у подушку, після двадцяти одного року ми вже не плачемо. Здригання голови, набряклі очі, клубок у горлі. І шалена метушня зранку в спробах приховати всі сліди від світу: вмивання губкою з холодною водою, нанесення одеколону, непримітна дрібка пудри, яка говорить сама за себе. До того ж панічний страх, що я знову заплачу, проллються непідвладні мені сльози й неминуче тремтіння губ призведе до катастрофи. Я широко відчинила вікно й висунулася надвір, сподіваючись, що свіже вранішнє повітря охолодить зрадницьке почервоніння СКАЧАТЬ