Протистояння. Том 1. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      – Ні, це суто Деннінґерова приказка, – відмахнувся Дейтц. – Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннінґером – лише мурахи, і повноважень у нього ще менше. Він лише сервопривід.[65] У вас є прагматичніша причина радіти. Щоб ви знали, ви також під грифом «таємно». Ви зникли з лиця землі. І якби вам було відомо трохи більше, наші великі цабе могли б вирішити, що безпечніше зробити так, аби ви зникли назавжди.

      Стю нічого не відповів. Він був приголомшений.

      – Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрібна ваша співпраця, містере Редман. Дуже.

      – Де всі ті, з ким мене привезли?

      Дейтц дістав із внутрішньої кишені аркуш.

      – Віктор Пелфрі – мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт – мертві. Томас Воннамейкер – мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шеріл Ходжес – мертві. Крістіан Ортеґа – мертвий. Ентоні Леомінстер – мертвий.

      Імена закружляли в голові Стю. Бармен Кріс. Під шинквасом він тримав начинену свинцем битку «Луїсвіль слаґер»,[66] і коли якийсь далекобійник піддавав сумніву Крісове вміння нею користуватися, то наражався на велику несподіванку. Тоні Леонмінстер, який їздив на великому «інтернешнелі» з «Коброю Сі-Бі»[67] під панеллю приладів. Він часто тусувався на Геповій станції, та того вечора, коли Кемпіон зчесав колонки, його там не було. Вік Пелфрі… Господи, вони з Віком були знайомі все життя. Вік мертвий… це як? Та найбільше його вразила звістка про сімейство Ходжесів.

      – Усі? – почув він власну мову. – Уся Ральфова сім’я?

      Дейтц перевернув папірець.

      – Ні, лишилася маленька дівчинка. Єва. Чотири роки. Вона жива.

      – Як вона?

      – Вибачте, таємна інформація.

      Лють ударила йому в голову з раптовістю приємної несподіванки. Стю опинився на ногах і наступної миті вже тримав Дейтца за вилоги й трусив його. Краєм ока він помітив за подвійним склом перелякану метушню. Почулася слабка сирена, приглушена відстанню й звуконепроникними стінами.

      – Що ви накоїли?! – кричав Стю. – Що ви накоїли?! Господи, що ви накоїли?!

      – Містере Редман…

      – Га?! Що ви, блядь, накоїли?!

      З шипінням відчинилися двері. До кімнати зайшли троє чоловіків в оливково-сірих уніформах. Усі з носовими фільтрами.

      Дейтц глипнув на них і гаркнув:

      – Забралися до біса!

      Чоловіки завагалися.

      – Нам наказали…

      – Забирайтеся – ось вам наказ!

      Вони послухалися. Дейтц сів на ліжко, наче нічого не сталося. Лацкани були зіжмакані, волосся впало на лоба. І все. Він дивився на Стю спокійно, навіть співчутливо. На одну скажену мить Стю захотілося вирвати той фільтр із його носа, а тоді він згадав про Джеральдо – ну що за дурнувате ім’я? Холодними водами його оповив гнітючий відчай. Він сів.

      – Ісус на драндулеті, – пробурмотів він.

      – Слухайте, – мовив Дейтц. – Не моя СКАЧАТЬ