Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції. Віктор Горобець

Чтение книги онлайн.

      На кінець року оточення гетьмана спробувало виправити становище, відіславши до Москви посольство, яке мало поставити вимогу денонсувати цілий ряд пунктів угоди 1659-го, що обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини. Зокрема, посли мали вимагати виведення воєвод із залогами ратних людей з усіх українських міст, за винятком Києва та Переяслава; поновлення попередніх повноважень гетьманської влади (в тому числі і права на власну зовнішню політику); гарантію обов’язкової участі української делегації на переговорах російських дипломатів із польськими комісарами; скасування пунктів про підпорядкування Київської митрополії московському патріархові; ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві; водночас надання амністії старшинам, які активно співпрацювали з гетьманом Виговським. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в договорі норми з’явилися негативні резолюції царя: «быть так, как написано»[8]. Це неабияк понизило авторитет гетьмана. Але в рівній мірі й обумовило черговий розрив Гетьманату з Москвою, що став актуальним уже восени наступного року.

      Тяжко переживаючи виявлену царською владою зневагу на переговорах у Переяславі та зіткнувшись із неабиякими проблемами під час битви під Чудновом у жовтні 1661 р., гетьманський уряд Хмельницького розірвав угоду з царем і поновив зв’язки з Річчю Посполитою. Козацька еліта намагалася впровадити в життя поліпшений варіант Гадяцької угоди. Утім, військових ресурсів і політичної волі як з українського, так і з польського боку відверто забракло для реалізації задуму, а несприятливий розвиток міжнародних процесів у регіоні та стан суспільного розбрату, що став визначальним і для Речі Посполитої, і для України, не лише занапастив саму ідею українсько-польської федерації, а й підготував ґрунт для територіального розчленування по Дніпру цілісного до цього часу Гетьманату. Після цього на Правобережжі впродовж кількох десятиліть вирувало полум’я громадянського протистояння, що лише вряди-годи пригасало й спричиняло хоч якісь державотворчі потуги, аби вже в середині 1670-х років позначитись повним занепадом Правобережного Гетьманату. Тим часом на Лівобережжі ситуація мала дещо ліпшу динаміку розвитку державотворчих процесів, хоч і тут відбувалися серйозні атаки з боку російського керівництва.

      Сприятливі стартові умови для такого наступу Москві забезпечила перемога на гетьманських виборах 1663 р. царського фаворита Івана Брюховецького. У гонитві за булавою претендент щедро роздавав обіцянки обмежити гетьманські прерогативи на користь царя. Отже, коли восени 1665 р. гетьман першим з українських очільників їде з посольством до Москви, маючи на меті «власті собі прибавливать», візит, зважаючи на його печальні політичні наслідки для автономії України, перетворюється на повне дипломатичне фіаско. СКАЧАТЬ