Таємниця галицького Версалю. Тетяна Пахомова

Чтение книги онлайн.

      Станіслав звів брови й знизав плечима; старий звернув запитальний погляд до свого секретаря.

      – Збільшимо їм шарварок – хай ідуть дороги ладнають, чи мости будують… чи ще що для громади потрібно, – гідно витримав іспит Кароль Сіраковський.

      Старий дідич лишився задоволеним почутим.

      – Гм… А це щось не те-е-е, – знову видивився батько черговий підозрілий факт у документах. – Нехай майстрам війна завадила, але їсти ж завжди хочеться, і люду в нас зі сходу трохи прибуло – прибутки від млина мали б вирости, а тут чогось упали…

      Станіслав Щенсний починав потроху почуватися десятирічним хлопчиком.

      – Поклич-но Домбровського, – звернувся старий до Кароля й, заклавши руки за спину, почав виходжувати з колишньою молодою завзятою рішучістю по периметру кімнати. За кілька хвилин Домбровський витягнувся перед дідичем. – Слухай сюди… З’їздіть-но із Сіраковським до нашого млина… Побудьте там годину-дві, подивіться, який там рух, чи є черга, чи нема; поговоріть із людьми, чи часто збіжжя возять до млина, чи ні; потім – з мірошником, що він скаже… А потім що, Каролю?…

      – А потім або мірошника за дупу й сюди, на дибу, або по селах: по хатах таємні жорна шукати.

      – Так, добре… Так і зробіть…

      Гінці поквапилися, і Потоцькі залишилися удвох. Станіслав починав входити в давно забутий дитячий стан ступору: кутики вродливих чуттєвих губ опустилися, нервова жилка на рельєфному мужньому підборідді зрадницьки виказувала хвилювання, лагідні карі очі уникали прямого погляду й набирали вологого блиску, високий лоб вкрився зрадливими намистинами поту. Батько помовчав, споглядаючи у вікно від’їзд гайдуків. Обернувся, спостеріг знайомі зміни на обличчі сина, хвилю подумав.

      – Ти бачив, Щенсний, як у кузні роблять метал? – Станіслав заперечливо хитнув головою, не підводячи погляду. – Беруть купу такого рудого каміння (воно не дуже тверде, гепнеш – можна розлупити) і кидають у п’єц,[10] і вогнем його, вогнем, поки не потече річкою у форму… Трохи охолоне – і луплять по затверділому й ще гарячому важченним молотом, і шур-р-р – у холодну воду, і знову б’ють, і знову у вогонь… Так і людина стає міцною тоді, коли витримує всі негаразди, і хоч вони нам зовсім, зовсім не подобаються, бо боляче б’ють, а мусять, мусять таки бути в нашому житті, як ті вогонь, вода й молот, щоб стали ми міцними… щоб могли всю нашу біду й ворогів краяти, як той меч… а ні – то чийсь меч скарає тебе… Ти ще молодий, ти як та руда, що щойно потрапила до п’єца… Не переживай, у тебе все вийде, я тобі допоможу… Щоб ти не робив помилок, маєш набиратися досвіду… А щоб той досвід у тебе був, мусиш і помилятися… Але трохи менше треба помилятися, Щенсний, – закінчив батько.

      – Д-дякую, тату… Я… я старатимусь, – вирівняв поставу й погляд молодий Потоцький.

      – От і добре. А я тобі помічника дам – Кароля Сіраковського. Він тебе навчить у житейських ситуаціях розбиратися: уже довго мене в секретарях слухає – підкувався.

СКАЧАТЬ