Земля людей (збірник). Антуан де Сент-Екзюпері

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вщухла, і я рушив. Я йшов п’ять днів і чотири ночі.

      Але що залишилось від тебе, Ґійоме! Ми побачили тебе живим і цілим, але геть висхлим, закостенілим, скоцюрбленим, як стара баба! Того самого вечора я доставив тебе літаком до Мендоси, де тебе ніжним бальзамом огорнули білі простирадла. Але вони не зцілили тебе. Ти не міг заснути, і знай, крутився, і не знаходив місця своєму змученому тілу. Воно не забуло ні скель, ні снігів. Вони затаврували тебе. Я дивився на твоє почорніле і спухле обличчя, схоже на переспілий побитий плід. Ти був страшний і жалюгідний, і дивовижні інструменти твоєї праці, твої руки, здерев’яніли. А коли ти сідав на краєчок ліжка, щоб вільніше було дихати, відморожені ноги звисали мертвим тягарем. Ти все ще не закінчив своєї путі, ти задихався, і, припавши до подушки, не знаходив спокою, процесія настирливих привидів, яку ти марно силувався відігнати, роїлася у твоїй голові. Вони не давали тобі спокою. І ти вдвадцяте ставав до бою з поваленим і воскреслим з попелу ворогом.

      Я напував тебе цілющими настоями.

      – Пий, старий друже!

      – Знаєш… Що найбільше мене вразило, то це…

      Боксер-переможець, сам нещадно побитий, ти заново переживав свою незвичайну пригоду. Ти виповідав її уривками, і звільнявся. І мені ввижалося, як ти йдеш у сорокаградусний мороз, долаючи перевали на висоті чотирьох з половиною тисяч метрів, не маючи ні льодоруба, ні линви, ні харчів, як проповзаєш над урвищами, обдираючи в кров ступні, коліна, долоні. Потроху втрачаючи і кров, і силу, і тяму, ти все одно, з упертістю мурахи, продираєшся вперед; обминаєш перешкоди, підводишся після падінь і видираєшся на стромовини, але не даєш собі бодай короткого спочинку, знаючи, що, коли ляжеш у снігову постіль, то вже не прокинешся.

      Навпаки, підсковзнувшись, ти мав негайно підхопитись, щоб не заклякнути на камінь. Холод сковував тебе, і варто було, впавши, трохи забаритися, звести віддих, і вже тільки неймовірним зусиллям. Але ти опирався спокусі. Ти мені пояснив:

      – У снігу втрачаєш відчуття самозбереження. По двох, трьох, чотирьох днях переходу тільки й хочеться, що спати. Я хотів. Та я собі казав: «Моя дружина, якщо вірить, що я живий, вона також вірить, що я йду. Мої товариші вірять, що я йду. Вони всі вірять у мене. Я мерзотником буду, якщо спинюсь».

      І ти йшов, і кінчиком кишенькового ножа щодень більше надрізав черевики, в яких не вміщались твої обморожені набряклі ноги.

      Ти зізнався мені в дивній речі:

      – Розумієш, уже з другого дня найважчою справою стало ні про що не думати. Надто мені було зле, і становище моє було надто безнадійне. А щоб не забракло мужності йти далі, думати про це не слід було. На лихо, мозок не слухався мене, і працював, як турбіна. Але мені вистачало волі на те, щоб керувати уявою. Я обирав для неї якийсь фільм або книжку. І нараз фільм або книжка стрімко розгортались переді мною. А тоді щось звідти повертало мої думки до дійсності. Неминуче. Тоді я підкидав своїй уяві інші спогади…

      Одного СКАЧАТЬ