Земля людей (збірник). Антуан де Сент-Екзюпері

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ми влаштували з цього приводу врочисту церемонію. Прийшов марабут[6], прийшов колишній власник Барка, а також місцевий каїд Ібрагім. Ці троє, що, піймавши Барка за двадцять кроків од форту, охоче відрубали б йому голову, заради самої тільки нагоди допекти мені, палко з ним розцілувались і підписали офіційні папери.

      – Тепер ти наш син.

      Згідно з законом він став за сина також мені.

      І Барк перецілував усіх своїх батьків.

      Весь час до свого від’їзду він згаяв у щасливій неволі в нашому бараку. По двадцять разів на день я мусив змальовувати йому майбутню нескладну подорож: залишити літак в Аґадірі, а там, просто на аеродромі, йому дадуть автобусний квиток до Марракеша. Барк бавився у вільного чоловіка, як дитина, що вдає мандрівника: повернення до життя, автобус, юрби, міста, що він їх знову побачить…

      Лоберґ прийшов до мене за дорученням Маршаля і Абґраля. Негоже, щоб Барк, зійшовши в Аґадірі, конав з голоду. Механіки зібрали для нього тисячу франків. Так він протримається, доки знайде роботу.

      А я подумав про тих старих дам, що «займаються благодійністю»: дадуть двадцять франків і вимагають подяки. А Лоберґ, Маршаль і Абґраль – авіамеханіки, – даючи тисячу, не те, що не мають себе за доброчинців, а навіть подяки не чекають. Вони не теревенять про милосердя, як ті старі дами, що мріють про благоденство. Вони просто допомагають повернути людині її людську гідність. Вони знали, незгірш за мене, що, коли мине радісне сп’яніння від повернення, першим з усіх друзів, Барка відвідає бідність, і не мине й трьох місяців, як він рватиме собі жили десь на ремонті залізниці, вивертаючи старі шпали. Буде йому набагато важче, ніж з нами, у пустелі. Але він мав право бути самим собою серед своїх.

      – Що ж, Барку… Бувай, старий! Будь чоловіком.

      Літак вібрував, готовий до польоту, Барк востаннє глянув на загублений у пісках Кап-Джубі. Коло літака зібралося зо дві сотні маврів, щоб побачити, яким буває невільник на порозі вільного життя. Вони б охоче знову захопили його, в разі аварії літака.

      А ми махаємо на прощання своєму п’ятдесятилітньому новонародженому, дещо стривожені небезпеками, що ними сповнений світ.

      – Барку, прощавай!

      – Ні.

      – Як це «ні»?

      – Ні. Я Мохаммед бен Лавсин.

      Останню звістку про нього ми отримали від араба Абдалли, якого просили подбати про Барка в Аґадірі.

      Автобус вирушав аж увечері, і Барк мав попереду цілий день. Спершу він проблукав містечком, здебільшого відмовчуючись, доки Абдалла здогадався, що старого щось турбує, і сам стривожився і розчулився:

      – Що тебе мучить?

      – Нічого…

      Заскочений цими несподіваними канікулами, Барк іще не відчував, що він воскрес. Так, він щасливий, але це його німе щастя іще не відділяло вчорашнього Барка від Барка сьогоднішнього. А як на те, йому віднині належить і сонце нарівні з рештою людей, так само, як право сидіти під склепінням арабської кав’ярні. І він всівся. Замовив � СКАЧАТЬ