Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

Чтение книги онлайн.

      Був собі тато, була собі мама, було собі я.

      Тато сиділи собі на ослоні.

      Тато робили мені вітряка,

      А мама кашу мені варила,

      А киця Мурка гралась собі з хвостом.

      А прийшли дядьки, кричали на тата.

      І мама мене зачинила у хаті,

      І киця кричала на мене без мами.

      Кричала киця на мене,

      Кричала мама надворі,

      І я кричало, бо всі кричали,

      І з печі так пахла гречана каша.

      Захотілося татові спати,

      Склали руки йому на грудях

      І поклали тата на лаві.

      А я собі кричало: «Дайте каші!

      Ну, мамцю, дайте каші, люба мамцю!»

      Мама плаче коло печі, а я плачу

      коло мами.

      Отож піду до тата, нажаліюсь

      на маму:

      Я хочу собі каші, а мама не дає.

      Свічка на столі. Руки на грудях.

      Був собі тато. Тепер тільки мама та я.

      Вони сиділи на старій могилі,

      Григорій і Тарас, – задумані, смутні.

      Котили трави сивуваті хвилі

      В полинній степовій широчині.

      Орел купав лисніючі пір’їни

      В похмурих блисках пломінких заграв,

      Та чорний плащ лежав крилом орлиним,

      Та витертий ціпок на горбі спочивав.

      Стрибало низом перекотиполе,

      Обшугане, закурене, руде.

      «Така і ти, Вкраїни клята доле,

      Не знаєш пристановища ніде,

      А лихо вітром за тобою гониться», —

      Григорій стих. Над пащами яруг

      Летіло перекотиполе прямо в сонце,

      Що опускалось полум’ям за пруг.

      «Дивись, – Тарасу не сиділось долі,

      Схопивсь і брата за плече підняв. —

      Летіть в пожежу українській долі,

      Щоб випалити панство там до пня,

      Щоб з попелу, де небо неозоріє,

      Прекрасний Фенікс чарував віки,

      Щоб ти йому, мов гóлубу, Григорію,

      Давав пшениці поклювать з руки».

      Той посміхнувся. Він уже розгледів

      Над Україною розкрилля золоті…

      Так друзі зустрічаються в легенді,

      Коли не можна стрітись у житті.

      Кинув руку застережно:

      «Зачекай-но, Аполлоне!» —

      І навік прилип крилатий

      до лискучої колони,

      Бо ж поету гуркіт чути,

      бамкіт криці об каміння,

      Дзвін кайдання осоружний,

      видно іскор палахтіння.

      Хто ж це там здіймає молот

      і гранітні лупить брили,

      Аж рясні росини поту

      плечі бронзові зросили?

      Хто католицьку підступність,

      підлість цісарську облесну —

      Все здолав і провіщає

      раннім громом красну весну?!

      Аж луна летить із Львова

      над усі земні широти,

      І вслухається Міцкевич

      в гул СКАЧАТЬ