Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Соняшник. Поезії 1960–1970 років - Іван Драч страница 19

Название: Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Автор: Іван Драч

Издательство: Фолио

Жанр: Поэзия

Серия:

isbn: 978-966-03-7589-5, 978-966-03-7590-1

isbn:

СКАЧАТЬ у ліжко. Віє чи не віє —

      В заметілях весь життєвий шлях.

      В свічці ледве дихають надії,

      І блукають пальці в пелюстках.

IIIПерше марення

      Густий туман спадає,

      Величезний плац, піском посипаний,

      Де флейта з вихлипом ридає

      І барабан гуде, як гнів невсипний.

      Ні – сотні флейт конають в муці,

      Гуде земля, і товпища народу,

      Як зерна у мішку, в густій пилюці

      Тривожаться, шумлять до небозводу.

      Ярмулки і хустки, шапки, кубанки,

      Посивілі, руді, із кучмами, із струп’ям.

      Востаннє надриваються горлянки.

      Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.

      Валує дим в жіночих зойках вгору,

      Дитячий лемент свердлить небо й душу.

      Хто виліз по сніпках на схилену комору,

      Хто на вершок на грушу —

      І дивляться туди,

      Де два ряди

      Стоять, схилившись для удару,

      В очах леліючи покару

      І лютий гнів

      На всіх царів.

      Один – жіночий ряд. Там покритки

      Замучені, із безрозумним горем,

      Із випитим лицем, із поглядом суворим

      Стоять і мнуть хустки.

      А другий ряд – катовані солдати,

      Забиті лозами, посаджені за ґрати.

      А серед них і кістяки, мерці

      Шпіцрутени тримають у руці,

      І козаки замучені, й казахи

      Похнюплені – орбіти без очей,—

      І вітер розвіває чорні лахи

      Над білими цурпалками плечей.

      Од заходу до сходу – два ряди.

      Вже крики звідусіль: «Пора – веди!»

      І він, Тарас, веде катів людських.

      Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,

      І так горлає їхній зойк невпинний,

      Щоб в майбутті він за віки не стих.

      Тарас веде Миколу, що його

      Хотів засипати казахськими пісками.

      На спині пещеній танцює вже вогонь,

      І Олександр Романов йде з братами,

      Їх святить гнів народів… Свист і свист.

      Він опритомнів у тяжкому горі…

      Це хуртовина бляхи білий лист

      Зірвала – грімкотить і цьвохкотить надворі.

      І гасне свічка, як його життя.

      Він другу світить. Тужно вітер свище.

      Даремно в шибку б’ється каяття,

      В душі стліває чорне попелище…

IVДалекий дівочий голос

      Я тебе чекала роки й роки,

      Райдугу пускала з рукава

      На твої задумані мороки,

      На твої огрозені слова.

      Я тебе в Закревській поманила,

      Я душею билась в Рєпніній,

      А в засланні крила розкрилила

      В Забаржаді, смуглій і тонкій.

      Ні мотиль-актриса Піунова,

      Ні Ликери голуба мана

      Цвітом не зронилася в грозову

      Душу вільну, збурену до дна.

      Я б тобі схилилася на груди,

      Замість терну розсівала мак,

      Та мені зв’язали руки люди,

      «Хай страждає, – кажуть, – треба так».

      Хай у ньому сльози доспівають

      В СКАЧАТЬ