Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

Чтение книги онлайн.

      Твого предка

      канчук вузлуватий

      Сік до кістки

      козачу вроду,

      Й ненависне

      «турчине проклятий!»

      Закипіло

      у мого народу.

      Люта помста

      козачою чайкою

      У Босфорі

      кривавила

      воду.

      Слово «турок»

      палало лайкою,

      Вічним чварам

      і злобі в догоду…

      В твої

      горем задимлені

      очі,

      В сині очі

      вдивляюсь

      Хікметові —

      В них страждання,

      в них муки робочі,

      Що ввібрав ти

      з всієї планети.

      Мужній лицар

      нової Туреччини,

      Мідногорлий

      незламний трибуне,

      Взявши небо

      плащем на плечі,

      Йдеш ти з нами

      до піків Комуни.

      І, щоб турки

      були не затуркані,

      Цілий світ —

      твоя аудиторія.

      На потиск

      великому туркові

      Простягаю

      долоню

      Чорного моря я!

      Століття – зморшка на чолі Землі:

      Всесвітні війни, революцій грози…

      Дніпро до ніг стежиною проліг

      І котить славу в сиві верболози.

      Поет став морем. Далеч степова,

      І хмарочоси, й гори – ним залиті.

      Бунтують хвилі – думи і слова,

      І сонце генія над ним стоїть в зеніті.

      Дно глибшає, і береги тікають,

      Аж небо рве свою блакить високу,

      І шторми піняться од краю і до краю,

      Од Ленінграда до Владивостоку.

      З глибин сердець джерела пружно б’ють —

      І шумувати морю, не вмирати,

      Хай ллють у нього і любов, і лють,

      Тривожну шану, жовч гірку розплати…

      Художнику – немає скутих норм.

      Він – норма сам, він сам в своєму стилі…

      У цей столітній і стобальний шторм

      Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.

      Завірюха стугоніла, вила,

      А мороз гострив свій білий ніж,

      А Земля, од ляку задубіла,

      На вітрах крутилася скоріш.

      Щулились дороги, мерзли хмари,

      В сіру безвість зносило міста,

      А дуби стругалися на мари,

      На труну, на віко, на хреста,

      Петербурзьким шляхом,

      по коліна

      Грузнучи в заметах, боса йшла

      Зморена, полатана Вкраїна,

      Муку притуливши до чола.

      І намисто сипалось під ноги,

      Ніби кров змерзалась на льоту.

      «Сину, сину», – слухали дороги

      Тих ридань метелицю СКАЧАТЬ