Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

Чтение книги онлайн.

      Футболісти зморені,

      І футболки чорні.

      А лобами куцими,

      А тупими бутсами

      Розбігаються круто

      І не м’ячем з розвороту,

      А головою Сократа

      пробивають ворота.

      Воротар прудкий, як муха,

      Хап філософа за вуха,

      Прикладається з розгону —

      Прямо в пельку стадіону

      Вибиває.

      Всюди шал.

      Ораторія. Хорал.

      З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,

      В них небом по вінця налиті сонати,

      З плечей не сфутболити їхніх голів,

      У правду людську не забити голів.

      Годі, панове, розумом грати…

      Сократи.

      Сократи.

      Музичні Сократи.

      Хай у вічність стелеться дорога

      Золотим шафранним полотном.

      В мене світла нині, як у Бога, —

      Тонни сонця сиплють у вікно.

      Видухмяні, запашні, басисті —

      Всі акорди пахнуть теплим сном

      І, в тривожні сині ноти втиснуті,

      Котяться шафранним полотном.

      Вдарить скерцо висонценим сяйвом,

      Лихо в лантух зсиплеться пшоном, —

      І ряхтять мелодії русяво,

      Мерехтять шафранним полотном.

      І пружнасті, вимиті грозою,

      Вистояні, як баске вино…

      Я пірнаю в сонце з головою,

      Щоб дістати у сонаті дно.

      Сонато, візьми мене на крила своїх вогняних мелодій. Дай мені наточити з скрипкового смичка, дай мені наточити в серце прокоф’євського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного вітру. Фаготи і валторни, за ваше прокоф’євське здоров’я!

      Я люблю його чорні пожежі,

      І він чистий, крицевий встає,

      Мов тригранний багнет телевежі,

      В розпанахане небо моє.

      Він вбиває мене акордами

      І ультрамариновим мостом

      Над полями моїми гордими

      Креше атомним копитом!

      «Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…»

      Від твоїх музичних дотиків у небі розквітають зорі. Всі вони – твої рожеві нотні знаки. З них рониться вишнева пахуча роса.

      Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими вустами. У нецілованих дівчат завжди тріпоче на губах переливчаста зоряна роса твоєї сонати.

      Щовечора ти береш мене під руку, а я виношу тобі з серця вишнево-чорні троянди, пересипані сльозами вдячності.

      Весело-строга, і духмяна,

      Проста, і мудра, і легка,

      Встає вона, кам’яностанна,

      І носить хмари на руках.

      Художній синтез вийшов з моди,

      Чи смак на цвинтарі живе?!

      Мажорні СКАЧАТЬ