Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ грудей, у яких страшенно калатало серце.

      Відлягло, лише коли вони з Миколою поїхали селом, а кіннота понеслась у протилежний бік, на ту дорогу, з якої вчора під вечір звернула.

      – Спасибі, синку, спасибі велике, я все для тебе зроблю, боржник тепер твій до кінця життя, – радісно дякував Сава, оглядаючись назад, де ледь видно було Горпину, яка й досі дивилася їм услід і хрестила, радіючи, що все так обійшлося.

      – Кінь у тебе підкульгує на одну ногу. Я тобі зараз коня доброго подарую, щоб ти мене згадував добрим словом, а сам на свого пересяду, бо дорога в тебе не така вже й близька. Проведу найкоротшою, я тут усе і без карти знаю, – не міг себе стримати Сава, бо різні варіанти перебрав у голові за ніч, а щоб ось так доля повернулася до нього, і не мріяв навіть.

      Проїхали швидкою ходою майже через два села і спинилися біля Савиного двору. Побачивши їх, Проня вибігла прямо на вулицю, а за нею і дочка Маня. Сава скучив за рідними, бо давно не бачив, але боявся, щоб нічого зайвого бодай не сказали.

      – Дорогенькі мої, я тут із військовим чоловіком, він дуже поспішає, тож проведу за село і повернуся. Кличте Гришку, нехай Рябого мені веде і Тимура також. А ти, доню, склади гостинця чоловікові на дорогу, що сама придумаєш. – Навіть не помітив, як Маня блиснула своїми карими очима на Миколу і її біле лице залив густий рум’янець.

      – Це дочка моя, шістнадцять годочків уже. Усе вміє робити і швидка така, – посміхаючись, хвалив її Сава. – У мене панів немає, тут усі працюють, – сказав так, бо не забув, що з пролетаріатом розмовляє.

      Довго чекати не довелося, Григорій уже виводив коней, а Маня через хвилину не йшла, а бігла двором з вишитою торбиною, в яку поклала з материного дозволу хліб та ковбасу з маленької бодні.

      – Я встану та води у флягу наберу на дорогу. – Швидко сплигнув Микола з коня, не чекаючи відповіді.

      – Допоможи, Маню, води хлопцеві налити, бо рука в нього поранена, – наказував Сава лагідно, міняючи коней та радіючи, що доля так йому посміхнулася.

      – Григорію, а ти відведи коня до Горпини в Горвище, третя хата з кінця по наш бік. Зрозумів? Та забери в неї мої гроші, – пошепки додав він синові. – Тільки цієї миті рушай, одна нога тут, а друга там, бо зараз і хвилина дорого коштує. Подякуєш їй від мене за все.

      Не став більше нічого говорити, бо не час було. Уже і на коня заліз, а Микола все ще не виходив з хати.

      – Поглянь, Проню, чого вони там так довго, чи мені здається?

      – Та нехай наливають, ти мені хоч два слова скажи про дорогу свою, – просила жінка, нічого не розуміючи.

      – Зараз одне скажу: оцей хлопець життя мені врятував. Забереш у Гриця гроші і сховай їх, а коли повернуся, то всім віддамо, щоб ніхто не сердився, – додав їй пошепки. – Зараз чужі гроші вдома тримати не можна, бо сьогодні воно нібито гроші, а завтра – нікому не потрібні бумажки, – говорив, усе поглядаючи на двері. – Усе, вже вийшов. Давай, хлопче, швидше, бо сонце високо, – махав йому рукою, нагадуючи, що час рушати.

      Микола СКАЧАТЬ