Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Саво, нема ніякої кари. Поки ти їздив, і в нас влада помінялася, більшовики знову хазяйнують. Декілька днів тому на зборах була організована артіль, кажуть, що перша в нашій губернії. Та й після того нічого страшного не сталося.

      – Спішать, значить, наші поперед батька в пекло. Спішать… – говорив він про своє.

      – А я думаю, що такий наказ вони отримали, бо ми – центр волості. Поки що п’ять чоловік у ту артіль записалися. Не вірю, що силою туди потягнуть, мабуть, хтось видумав, бо все тихо.

      – Чи ти на збори ходила? До чого додумалася! – Він дивився з-під лоба.

      – І не збиралася, я в Яковенків розпитувала, вони там були, хотіли послухати, про що наші перевертні говоритимуть.

      – Може, так і зроблять, як казали.

      – Невже? Хто ж зараз піде, кожен своє поле обробив, посіяв і посадив, а тепер з таким полем іти в комуну? То що ж це воно таке, Саво?

      – Сам не знаю, що діється, – сказав та знову давай оглядати свій двір, своє господарство.

      Потім ще деякий час стояв у дворі і дивився на небо, на якому вже почали мерехтіти зірки.

      – Жити б та й жити, а воно… Більшовицька революція уже і до нас доходить, – промовив із сумом та й пішов до хати.

      Проня дістала вечерю з печі, поставила її на стіл, сама сіла перед чоловіком та все придивлялася до його змарнілого обличчя. Григорій з Манею порали худобу, двоє менших діточок терлися біля батька, чекаючи гостинців, які він завжди привозив, але, не дочекавшись, пішли спати.

      – Їж, Саво, може, що не так, то я завтра наварю і напечу. Вечеряй, – щебетала жінка, скучивши за чоловіком.

      – Я сьогодні ще не снідав, – повідомив Сава, пригадуючи свій тривожний ранок.

      – Матінко Божа! З учорашнього дня голодний?

      – Голодний – то нічого, в думах я, Проню. Погані думки в голову зайшли, дихати не дають, серце тиснуть.

      – Не бери ти до серця так близько, може, все обійдеться, а то заслабнеш, тоді все немиле буде, – приклала сердешна руки до грудей та аж схилила голову набік.

      – Досить тобі причитати, краще вийди у двір та подивися, хтось у нашу хвіртку стукає. Може, той червоний жених вернувся. Він-то хлопець нічого, але нехай їде своєю дорогою. Провів я його по честі й по совісті. Чого йому ще від мене треба?

      Проня поспішила до хвіртки, а сама так перейнялася Савиними думками, так їй було його шкода, ще і майбутнє, про яке мало розуміла, дуже лякало, тож, думаючи про своє, незчулася, як голосно і неприязно спитала:

      – Чого тобі, хлопче, треба? Усі вже сплять, Афанасійович мій уже давно спочиває.

      – То ти до нас, Проню, чи когось іще чекаєш? – почула знайомий голос у відповідь.

      Швидко відчинила хвіртку. Перед нею стояли поважні люди – Савині приятелі – Архип Невжинський, Никифор Левенець і Пилип Ковшар, яких теж не так давно куркулями охрестили.

      – Та ні, не до вас, звичайно, – зніяковіла за свої слова. – Ви, СКАЧАТЬ