Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ затертому папері своїм великим пальцем дорогу, ліс, поле, бо зрозумів, що ті дивляться на неї як барани на нові ворота.

      – А куди вам треба, може, я не в той бік направляю? – перепитував знову.

      – На Конотоп нам, потім на Суми, – говорив командир уже тихіше, ховаючи свою карту.

      – Тоді по цій дорозі до самої річки, у Макошино перепитаєте, щоб не збитися. Їдьте з Богом, – сказавши на дорогу традиційні слова, він відступив далі до дерева.

      Кіннота рушила вперед, і вже коли проїжджали останні ряди, хтось голосно закричав:

      – То це ж контра! Ви кого відпустили? Це ж точнісінько такий, яких ми наздоганяємо! А може, відстав чи розвідником у них служить? Шпіон! Це дядько Сава з Березівки, купець він. Бач як прикинувся перед вами, лахміття на себе надів, він ніколи в такому не ходив! – кричав щосили Дем’ян Соломко, який теж був з того села.

      Пішов битися за радянську владу, бо дуже вона йому в душу запала. На землі робити він не любив, та не дуже і вмів. Батько його теж так працював, наймався інколи, міг пропити зароблене, а мати ледь кінці з кінцями зводила, бо дітей багато було. «У червоних непогано, їсти дають, махорку, ще і вдягтися можна в добру одежу, інколи маєтки грабували, та і простих людей не дуже жаліли», – почути можна було від таких, як Дем’ян.

      – Ану, схопіть грамотного того, нехай ще раз розкаже, хто він такий! – подав команду командир і знову покосився на Саву.

      Два червоноармійці зірвалися з коней і вмить зв’язали Саві руки. До них приєднався і Дем’ян, який пильно придивлявся до земляка, сопів, бо відчував, що прийшов його час показати себе. Інші пропустили таку птицю, а він упізнав. Чим не герой?

      – Та він, точно він! Руденко, а звуть Савелієм Афанасійовичем, – доповідав командирові, вигинав колесом груди, точнісінько як півень на подвір’ї. – Де був, дядьку? Розкажеш сам чи будеш чекати, поки під дихало тобі дадуть? – цідив крізь зуби мало не в саме обличчя.

      – Не сказав одразу, бо не знав, що за люди їдуть. Самі розумієте, як воно зараз. Щойно білі були, всі поля вигарцювали, стрілянину в лісі й зараз ще чути. Так що вибачайте, – виправдовувався той як міг.

      Він не любив кланятися і зараз не став, лише глянув на командира, який гордо сидів на коні, поклавши одну руку на кобуру з наганом.

      – Так, так… Кажеш, купець.

      – Купець, командире. Ходив у Чернігів, узнавав, як справи у торговельному плані, може, що виросте цього літа і в нас, то все одно продавати доведеться.

      – Не прийдеться, – косо глянув той на нього. – Весь хліб робітникам у міста піде, які за народну владу борються. А ти свій хліб віддаси?

      – Я проти влади ніколи не йшов, що скаже, те й робитиму. А нам за нього платити будете і якими? У нас зараз різні гроші ходять, одні керенки дають, другі – миколаївські, треті рублями розраховуються. Та тільки різниця велика між ними.

      – А ось таких ти не бачив? – Комісар, скрутивши дулю, намагався СКАЧАТЬ