Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок - Ганна Ткаченко страница 12

СКАЧАТЬ а людей у комуну заганяють. Не повірите – як худобу!

      – Чи насправді воно так, Саво? Чи хто просто розказав та прибрехав, може? – уточнював Ковшар, потираючи вже не бороду, а шию, бо, видно, душили його такі новини.

      – Сам не бачив, а розказували з різних країв, так що все по правді виходить, – сердився за недовіру Сава.

      – Ми і тут про комуну чули, але то не про нас, – не вгамовувався Левенець, ближче підсуваючись до Сави. – То де ж тоді наша Центральна рада, про яку ми раніше толкували? – питав він, бо не дуже розумів ту політику, а на раду весь час надіявся.

      – Не дадуть нам на ноги зіп’ятись, не сподобалась їм наша Центральна рада. Задушать тепер Україну. Росія-матушка не бажає позбутися своєї житниці. І вона душить, і всі інші. Кожен хоче собі хоч клапоть відірвати, коли всю взяти не виходить. Боротьба не на життя, а на смерть іде, – почули у відповідь ніби вирок, навіть Проня за ширмою зойкнула.

      – Так, так, коли ми раніше мізкували, то воно нібито про чуже було, а тепер, кажеш, шматують, як голодні шакали, – задумався Ковшар, витираючи спітнілого лоба, неначе від важкої роботи. – Тепер інша справа, уже біля нас стріляють, і наші поля топчуть то білі, то червоні, чорти б їх забрали! А може, набігаються та заспокояться?

      – Я от розказую, а Архип мовчить, він теж думає, що заспокояться. А я тобі, Архипе, кажу, що не когось там, а душать хазяїнів оце таких, як ми. У нас тихо було, тепер і до нас доберуться, по світу з торбами пустять! З торбиною, Архипе! Тебе і мене, і Пилипа, і Никифора, нікого не пощадять, і панів наших разом з нами!

      Сава закинув своє пасмо волосся, що насунуло прямо на очі і весь час заважало йому бачити поважних людей, які, як йому здавалося, все ще не вірили йому до кінця.

      – Тіпун вам, Афанасійовичу, на язик, дурне кажете, – гонористо підняв голову Невжинський. – Я позавчора був у Полянського, там пани наші збиралися, про те саме толкували, то ніби все не так, як ви розказуєте.

      – Ну, от бачите, який тільки він розумний, до панів уже за порадою ходить! Ми не ходимо, а він ходить. Ходи – не ходи, а все одно паном не станеш! Я ж своїми очима бачив.

      – Ну, досить вам, Афанасійовичу, не сердьтеся, – заспокоював той Саву. – Кажете, у нас тихо, але в минулому році весь врожай забрали, то одні по дворах їздили, то другі, і всі від влади.

      – І я про те, та це до нас тільки добираються. Можна сказати, що кози смаленої ми ще не бачили. За Дніпром уже землю у панів забрали і в комуну віддали, а де білі наступають, ту землю знов панам віддають, та ще й змушують їм третину врожаю повернути. Але те діло хитке, сьогодні так, а завтра інак.

      – Точніше про комуну скажи, Саво, точніше. Що ж воно таке? У нас теж її організовують. – Здавалося, що й дихати перестав Левенець, чекаючи відповіді.

      – Це у нас землю заберуть і створять таку організацію, всіх загонять туди працювати, а платити нічого не будуть, може, не захочуть, а може, нічим буде, бо воювали за владу довго, заводи й фабрики стоять, а їсти всім хочеться. Те, що відберуть, швидко з’їдять, а далі врожай забиратимуть. Так люди розумні кажуть.

      – Нехай СКАЧАТЬ