Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ розмови ходять, хто правду розказує, а хто брехнею тішиться, – промовляв Ковшар, погладжуючи за звичкою свою трохи посивілу чорну бороду.

      – Проходьте, проходьте, за стіл сідайте, в ногах правди немає, як люди кажуть. А за столом воно легше бесіда піде, – запрошував гостей. – Неси нам, Проню, горілочки та ковбаски дістань смачненької з бодні, потолкуємо та разом і повечеряємо, бо мішаю ложкою оцей борщ, а до рота і нести не хочеться.

      – Ми почули, що ти в обірваній одежі на коні їхав селом та ще поруч із червоноармійцем, і дай, думаємо, провідаємо тебе, бо, може, що трапилося, – продовжував широкоплечий Ковшар, якого всі козаком вважали.

      – Було таке, то я так нарядився, щоб благополучно додому добратися, а воно все одно по-моєму не вийшло.

      І Сава розказав приятелям усю історію, яка трапилася з ним.

      – От так справи! – совався на лавці високий та худий Никифор Левенець. – От так справи! – повторив він декілька разів, бо інші слова і в голову не приходили. Усі дивилися на Саву і, здавалося, не дихали.

      – Наливайте, хлопці, по чарці, наливайте, воно легше думатиметься, – примовляла Проня, а сама все зиркала на Саву, щоб не сказати щось не так, вона розуміла його навіть з погляду, бо так давно вони разом.

      Зараз клопоталася біля столу, щоб усім догодити, наливала у чарки горілку з великої пляшки і знову примовляла, щоб пилося, щоб настрій був у всіх хороший, а головне, щоб ніхто не сказав, що Савина жінка не вміє частувати.

      – Проню, не заважай нашій розмові, – сердито буркнув Сава.

      Вона і не думала ображатися, покірно перейшла через кімнату і сіла на піл за ширмою, бо дуже їй хотілося взнати ту притичину, яка так мучила її чоловіка.

      – То як же там, в інших краях? Як люди живуть, що про владу кажуть? – питали поважні гості. – Ми тут спішили з роботою, то орали, то сіяли, а самі прислухалися до політики, бо зараз усе треба знати. За тебе, Саво, переживали, чи проберешся з нашим зерном, чи продаси, бо одні розмови кругом, одні розмови… та все гірші. Архип казав, що треба було ще по осені продати все к бісовій матері. Але всі тоді були проти, думали, за зиму все устаткується, а воно стало гірше, ніж було, – говорив Ковшар, випивши вже третю чарку та закусуючи ковбасою.

      – У сімнадцятому тільки фронту боялися, бо проїхати по Україні не просто було хоч возом, хоч поїздом та й продукти могли забрати для фронту, – пригадував Сава. – У нас з Архипом тоді яблука забрали, вагон цілий відчепили на станції, і куди й дівся, а нас затримали, документи їм не такі здалися. Приїхали ні з чим. Добре, що вдвох були, а то ще б і ви не повірили. А зараз… Так і пильнуй. Люди кругом говорять різне. Скрізь жаліються, що грабують дуже і свої, і чужі, – хрумтів він солоним огірком та розповідав, що чув.

      – Хто ж, Саво, свої, а хто чужі? І як розібратися? Про це що кажуть? – питав Левенець, уважно слухаючи Савину розповідь.

      – Оце ти правильно підмітив, бо я просто так сказав, а щоб відповісти тобі, то ще чи вийде. Ну, скажімо, війська Антанти – чужі?

      – Звичайно, СКАЧАТЬ