Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ спізнитися, – заспокоював його Сава.

      – Докажи ж ти накінець за нашу Центральну раду. Може, і ми чим підсобимо, все-таки і хлопців своїх можна послати, і коней дати. Нехай їдуть захищати нашу владу. Знати б, коли виїжджати та до кого приєднатися. А вона там ще тримається? До чого ви там дочитали у своїх газетах? – голосно вигукував розгніваний Левенець.

      – Після того з нею почали боротися вже окупанти – німці та австро-угорці. Вільгельм II дав згоду на заміну того нашого уряду.

      – І що?

      – Того ж дня вона була розігнана.

      – І все так просто закінчилося? – хитав головою Левенець.

      – Афанасійович не так каже. Рада прийняла новий закон про землю, в якому йшлося, щоб залишати у власності тільки тридцять десятин землі, – продовжував Архип.

      – Та це ж мало! А інші мої шістсот?

      – Усі в державу.

      – То на біса тоді мені така Центральна рада? А ми її вже нашою називали. Хоч я і мало газет читав, а вам, хлопці, скажу, що заможні селяни таку владу не підтримали б.

      – То вони і не підтримали. Хто в цьому щось розумів, зневірився, – пояснював Невжинський.

      – Ні, хлопці, всі Грушевському дуже вірили, думаю, що пізніше розібралися б краще із земельними питаннями і нікого б не обидили. Може, якусь частину і забрали б, потім дали б її нам в оренду.

      – Але в оренду я Пипкуну здаю, то ціну яку хочу, таку і ставлю. А коли він носом крутить, можу і не здавати, бо вона моя, – доводив своє Ковшар.

      – Хто знає, як би воно було. Я теж гадаю, що передумали б. А так хто тут пануватиме – тому і платитимемо. То що, не оренда, чи як? – питав Невжинський.

      – Може бути й інша оренда. Більшовики нас усіх контрою вважають, то можуть забрати і ту землю, що біля хати. – Сава вже не сідав на лаву, а доводив стоячи.

      – По призьбу, чи що? Здохнемо через півроку! – не витримав Ковшар та й собі закричав.

      – Хлопці, давайте розходитися, бо Проня он уже в печі розпалює. Зараз люди корів до череди виженуть, а ми тут зі зборів вийдемо. Загудуть усі. Треба виду не показувати, – пропонував Левенець, прийшовши до тями після почутого.

      – А де ж той гетьман, про якого всі тут говорили? – мов не чув тих слів Ковшар.

      – Ти про Скоропадського? Так він теж був недовго, хоч і тверда рука була. Лишився німецької підтримки, бо і там революція пройшла, уряд змінився. До нашої матушки побіг, заявив про відновлення «Великої Росії», – розказував далі Сава.

      – Побоявся, значить, а я тоді в Березне на ярмарок їздив, то казали, що Скоропадський із наших, його давній прародич із Березинської козачої сотні. Там усі дуже раділи, надіялися, що, може, їм якесь послаблення буде на зразок магдебурзького права, яке вони колись мали. Німців лаяли, бо вони так, як і в нас, весь врожай забрали, – тер свою бороду Ковшар, все нервуючи, бо відчував, що дійсно складні часи настали.

      – А про землю він як? – перепитував Левенець.

      – Землю СКАЧАТЬ