Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ опікунській сім’ї), що здавалися, з одного боку, старими, а з іншого – на диво молодими. Як і ті черниці, ця жінка має трохи владну манеру, наче звикла наполягати на своєму.

      Та чом би й ні, думає Моллі. Вона справді до цього звикла.

      – Що ж, якщо буду потрібна – я на кухні, – каже Террі й зникає в інших дверях.

      Старенька нахиляється в бік Моллі, суплячись.

      – Як тобі вдалося досягнути такого ефекту? Вибілити пасма, – питає вона, погладжуючи скроню.

      – Гм-м… – Моллі здивована, її ніхто про це ще не питав. – За допомогою освітлювача й фарби.

      – Де ти цього навчилася?

      – Подивилася відео на ютубі.

      – На ютубі?

      – В Інтернеті.

      – Ага. – Вона задирає підборіддя. – Комп’ютер. Я надто стара, щоб підхоплювати таку моду.

      – Навряд чи можна назвати модою те, що змінило наше життя, – мовить Моллі, а тоді винувато всміхається, розуміючи, що вже заходить у суперечку зі своєю потенційною наймачкою.

      – Моє не змінило, – відказує жінка. – Напевно, це забирає досить багато часу.

      – Що саме?

      – Отак фарбувати волосся.

      – А. Ну, не так і багато. Я вже звикла.

      – А який твій природний колір, якщо не секрет?

      – Зовсім ні. Темно-каштановий.

      – А мій – рудий.

      Моллі лише за мить усвідомлює, що це стара пані жартує зі своєї сивини.

      – Мені подобається, що ви з ним зробили. Вам личить.

      Пані киває й знову спирається на спинку крісла. Здається, вона це схвалює. Моллі відчуває, як напруга в її плечах трохи зменшилася.

      – Перепрошую за свою грубість, але в моєму віці вже немає сенсу ходити околяса. Твій вигляд досить стилізований. Ти належиш до – як їх називають? – готів?

      Моллі несила не всміхнутися.

      – Щось таке.

      – Гадаю, цю блузку ти позичила.

      – Ну…

      – Не варто було перейматися. Вона тобі не пасує. – Вона жестом вказує Моллі, щоб та сіла навпроти неї. – Можеш кликати мене Вівіан. Мені не подобається, коли мене називають місіс Дейлі. Адже мій чоловік уже на тім світі.

      – Співчуваю.

      – Не треба. Він помер вісім років тому. Крім того, мені дев’яносто один. Мало хто з тих, кого я знала, ще серед живих.

      Моллі не знає, як відповісти – чи чемно казати людям, що вони на вигляд здаються молодшими? Вона ніколи не здогадалася б, що цій жінці дев’яносто один, але їй небагато з ким є порівнювати. Батьки її тата померли, коли той був молодий; батьки її мами одружені не були, тож вона ніколи не мала нагоди познайомитися зі своїм дідусем. З усіх родичів Моллі пам’ятає лише свою бабусю з маминого боку, що померла, коли їй було три.

      – Террі розповіла мені, що ти живеш з опікунами, – каже Вівіан. – Ти сирота?

      – Моя мама жива, але я вважаю себе сиротою.

СКАЧАТЬ