Сирітський потяг. Крістіна Бейкер Клайн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тижнів після того, перевищивши швидкість на вкритій льодом трасі І-95, після чого мама почала скочуватися вниз і вже не змогла вибратися назад. На наступні іменини Моллі вже жила з новою сім’єю, а її мама була у в’язниці. Ці дармовиси – це все, що їй лишилося від того, що колись було її життям.

      Джек – хороший хлопець. Але вона цього чекала. З часом, як і всім іншим – соціальним працівникам, учителям, опікунам, – йому набридне, він почуватиметься обманутим, усвідомить, що зв’язуватися з Моллі собі ж дорожче. Хай як їй хочеться бути до нього небайдужою і хай як вона дає йому підстави так думати, насправді вона собі цього не дозволяє. Не те щоб вона прикидалася, але все-таки щось у ній примушує її стримуватися. Вона збагнула, що може контролювати свої емоції, уявляючи на місці своїх грудей велику коробку з навісним замком. Вона подумки відкриває коробку, й запихає туди всілякі випадкові некеровані почуття, непокірний сум чи жаль, і щільно її закриває.

      Ралф теж намагався знайти в ній хороші риси. Він до цього схильний; він бачить навіть те, чого немає. І хоча якоюсь мірою Моллі вдячна йому за віру в неї, вона не покладається на це повністю. З Діною їй, можна сказати, краще – та не намагається приховати свої підозри. Легше думати, що на тебе мають зуб, ніж розчаруватися, коли показують спину.

      – «Джен Ейр»? – питає Джек.

      – Яка різниця?

      – Я купив би її для тебе.

      – Що ж…

      Навіть вскочивши в таку халепу й, напевно, вимушена поїхати геть, вона знає, що ніколи не попросила б Джека купити їй ту книжку. В житті з опікунами вона ненавидить найбільше оцю залежність від людей, яких заледве знає, беззахисність перед їхніми забаганками. Вона навчилася нічого ні від кого не очікувати. Про її іменини часто забувають; на свята про неї думають останньою чергою. Їй доводиться задовольнятися тим, що дають, а те, що дають, – це рідко те, що вона просила.

      – Ти така збіса вперта! – каже Джек, наче читаючи її думки. – Подивися, в яку халепу себе втягнула.

      У двері Молліної кімнати гучно стукають. Вона притискає телефона до грудей і дивиться, як повертається ручка. Ще одне, з чим їй доводиться жити, – ні замка, ні особистого простору.

      Діна заглядає в кімнату, міцно стиснувши нафарбовані рожевою помадою губи.

      – Ми маємо поговорити.

      – Гаразд. Я тільки закінчу розмову.

      – З ким ти говориш?

      Моллі вагається. Чи зобов’язана вона відповідати? Ой, та яка різниця.

      – З Джеком.

      Діна насуплюється.

      – Поквапся. Ми не можемо витратити на це весь вечір.

      – Я за хвилинку буду.

      Моллі чекає, дивлячись просто на Діну, доки та зникає за дверима, й знову прикладає телефона до вуха.

      – Настав час розстрілу.

      – Ні, ні, послухай, – відказує Джек. – Я маю ідею. Але вона трохи… божевільна.

СКАЧАТЬ