Байстрючка. Марія Хімич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ привіт від неї Зіні передати, якщо поштарка своє ім’я не назвала?

      Мене всю почало трясти від хвилювання, коли відчинила хвіртку та зайшла на подвір’я. Під ноги кинувся маленький собачка й зашавкотів. Можливо, він жодної людини й не вкусив, але кидався на ноги, що аж… Мимоволі зупинилася, бо злякалася, що залишуся без холоші.

      – Хто це там? – двері веранди відчинилися, і звідти висунувся незадоволений писок худої жінки зі, здавалося, зміщеним набік носом.

      – Драстуйте, – привіталася.

      – І тобі не хворіти, – сказала господиня. – Чого тобі? Показники лічильника?

      – Ні, – замотала головою. – Ви – Зіна Писька?

      – Так, це я, – насторожено відповіла жінка.

      – Я – до вас. – Собачка під ногами загавкав дужче.

      – Та цить, заразо, – гаркнула на пса жінка. – Заходь у хату.

      – Дякую, – минула кудлатого охоронця й ступила на веранду.

      Господиня не стала мені пропонувати заходити далі й кивнула на невеликий старенький диванчик під вікном:

      – Сідай, можеш не роззуватися, чого хотіла?

      – Зіно… не знаю, як вас по батькові, – мовила, а в самої від хвилювання спина змокріла.

      – Зінаїда Іванівна, – сухо сказала жінка й у передчутті якоїсь неминучої біди схрестила руки на грудях.

      – Зінаїдо Іванівно, – уже ледь не плакала, – я – позашлюбна дочка вашого покійного чоловіка Назара.

      Жінка жадібно ковтнула повітря й оторопіло провела очима туди-сюди. Відтак схопилася за серце.

      – Синочку! – крикнула вона. – Дай валідолу!

      У ту хвилину валідол був потрібен не тільки їй.

      Я схопилася, допомогла Зінаїді Іванівні сісти на диванчик. Тим часом двері, які вели в хату, відчинилися і забіг схарапуджений… Ірокез. На бігу він витирав масні губи кухонним «вафельним» рушничком. Його, очевидно, відірвали від обіду.

      – Ти? – пронизав він мене очима й кинувся до матері.

      – Валідол, – сказала вона йому.

      – Зараз, – кинувся знову у двері до хати.

      Тим часом я порилася в наплічнику й дістала жменю м’ятних льодяників – мама зазвичай купувала їх для того, щоб ушляхетнювати запах з рота після обіду.

      – Тримайте, – поклала цукерку в долоню жінки.

      Вона, задивившись на мене, спроквола вклала льодяник до рота.

      Двері знову нахабно розклямилися, і на веранді потіснішало від гороподібної постаті Марка. У руках він тримав склянку, з якої пахло валер’янкою. Услід за запахом з хати примчав товстий чорний кіт. Він чіплявся до Ірокезових ніг і відчайдушно об них терся грубою шерстю.

      – Котяро, – насварився на нього Марко й простягнув матері склянку: – Тримай, це валер’янка. Валідолу не знайшов.

      – Ох, ніколи-нічого, – дорікнула мати, глипнула на мене й замовкла. Потім дрібними ковтками випила рідину.

      – Легше? – СКАЧАТЬ