Байстрючка. Марія Хімич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ був втіленням брутальної романтики, просто мрія всіх провінційних дівчат. Марко розповів, що навчається в Житомирі, в агроуніверситеті. Відтак парубок поцікавився, де я навчаюся. Я ледь не зомліла від цього запитання, тому що в цьому році мала закінчити лише сьомий клас…

      – У школі, – сказала досить упевнено.

      – А скільки тобі років? – запідозрив недобре Ірокез.

      – Чотирнадцять, – приплюсувала собі два роки.

      – А-а-а, я ж думав шістнадцять, – похнюпився Марко й знишк.

      Наша люб’язна розмова зійшла на пси. Хлопця явно відштовхнула наша різниця у віці. Мене це дико образило, і я відчайдушно заглядала йому у вічі. Але Марко помітив якогось знайомого й, вибачившись, пересів до нього. Я залишилася біля розбитого корита й ледве не плакала. «Усі чоловіки – покидьки!» – звучала в голові фраза Варварки, кинута спересердя вслід екс-кандидату в її женихи.

      Проте швидко заспокоїлася й нагадала собі мету своєї поїздки. Чхати хотіла я на всіляких ірокезованих парубків! Хай за ними інші малолітки мліють…

      На станції разом зі мною вийшов не лише Марко, а й чимало люду. Вони розбрелися хто куди переляканими тарганами, над якими нависла хмара дихлофосу. За хвилину-дві залишилася сама, мов палець серед відрубаних побратимів.

      Надворі сонце сягнуло полудня, стояла чудова весняна погода, повітря бриніло неясними сподіваннями від співу дрібного птаства… А я гризла себе за те, що відправилася на пошуки брата, знаючи лише назву містечка, де він народився, і його прізвище. Де ж мені його шукати?

      Містечко Д. мало чим відрізнялося від нашого Задрипинська, хіба що залізнична станція була краще облаштованою і більшою. Тут також у центрі розташовувалися кілька багатоповерхових будинків, базар, пам’ятник загиблим героям у Великій Вітчизняній війні, школа, лікарня, пошта… Стоп.

      – Хто-хто, а на пошті точно мають знати всіх жителів містечка, адже щодня їм листи й газети розносять, – сказала сама собі й попрямувала до двоповерхового шедевру зі скла та бетону, майже такого ж, як і в Задрипинську.

      Біля пошти скакала на одній нозі підтягнута жінка, маючи намір вискочити на двоколісного коня з напханими свіжою пресою торбами на рамі.

      – Вибачте, – звернулася до неї. – Добридень! Не підкажете, де знайти хату Назара Письки?

      – Добридень! Та він же багато років, як помер! – оторопіла поштарка й витріщила свої незвичайні блимала, з яких одне було блакитне, а інше – зелене. Здається, очі ще й косили. І як жінка керувала велосипедом і досі не вбилася на дорозі?

      – Знаю, – запевнила ввічливо, не звертаючи увагу на ґандж поштарки. – Мені потрібна його дружина й син.

      – А ким ти їм доводишся? – зацікавилася жінка й аж вуха наставила.

      – Далекою родичкою, – кинула. – То ви мені покажете, де вони живуть, чи ні?

      – Покажу, – пообіцяла поштарка. – Мені якраз у той бік і треба. Що ж з тобою робити… Сідай на багажник, довезу!

      – Дякую, звичайно… А ви зможете? Велосипед витримає? – здивувалася пропозиції.

      – І СКАЧАТЬ