Кладовище домашніх тварин. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      – А хіба ж так буває, аби не дошкуляв? – запитав Крендал.

      Луїс похитав головою.

      – Думаю, її біль терпимий. Вона рідко скаржиться. Моя Норма – хороша бабця, – в голосі Джада вчувалася величезна ніжність.

      Трасою № 15 проторохтіла автоцистерна; така велика, що на якусь мить будинок Луїса зник з поля зору. У променях призахідного сонця на боку авто виблискував напис: «Орінко».

      – І звідки тільки взялася ця клята вантажівка? – пробурмотів Луїс.

      – «Орінко» квартирується біля Оррінгтона, – пояснив Крендал. – Завод хімічних добрив. Вони постійно сновигають туди-сюди. Бензовози, самоскиди. Мовчу вже про людей, які працюють у Бенгорі чи Бруері і повертаються вночі з роботи, – усіх їх сюдою несе. – Він похитав головою. – Тіко то мені й не подобається в Ладлоу. Ця бісова дорога. Спасу від неї нема. Торохтять тут і вдень, і вночі. Норма прокидається постійно. Дідько, навіть я прокидаюся, хоч і сплю без клятих задніх ніг.

      Луїс, який вважав цей дивний менський краєвид зловісно спокійним, особливо після вічно галасливого Чикаго, лише кивнув.

      – Нічьо, колись араби таки прикрутять усі крани, і їм зостанеться тіко африканські фіалки вздовж розділової смуги ростити, – сказав Крендал.

      – Мабуть, ви маєте рацію, – Луїс підняв банку і здивовано помітив, що вона порожня.

      Джад засміявся.

      – Для повного щастя, док, вам тре’ хильнути шше.

      Луїс завагався:

      – Згода, але лише одну. Бо мені ж треба повертатися.

      – Наморилися ж, певно, речі тягати, га?

      – Є таке, – підтвердив Луїс, і вони трохи помовчали. Запала затишна тиша. Здавалося, що вони вже дуже давно знайомі. Луїс читав про таке в книжках, але йому раніше ніколи не доводилося відчувати щось подібне.

      Тепер йому було соромно за свої квапливі висновки щодо безкоштовної медичної консультації.

      Гуркіт на дорозі помалу стихав, і вогні проїжджих машин миготіли, наче зорі.

      – Усе ця клята дорога, – повторив Крендал задумливо, майже нечутно. Тоді він повернувся до Луїса, і дивна, майже невловима посмішка заграла на його зморшкуватих губах. Він взяв у зуби цигарку «Честерфілд» і знову запалив сірник об ніготь великого пальця. – Пам’ятаєте стежину, що ваша доця тоді запримітила?

      Луїс пригадав не одразу. Еллі звертала увагу на силу-силенну різних речей, перш ніж нарешті провалитися в сон. Та потім він згадав. Це та широка стежка, яка звивалася лісом і поза пагорбом.

      – Так, пам’ятаю. Ви обіцяли щось розповісти про неї.

      – Як обіцяв, то розказую, – відповів Крендал. – Та стежина тягнеться лісом десь на півтори милі. Місцеві діти, що мекають навколо траси № 15 та Мідл Драйв, доглядають за нею, бо часто там бувають. Вони приходять і йдуть… Тепер тут бувають значно частіше, ніж коли я сам був малим. Ти виростаєш, обираєш собі місце і прикипаєш до нього. Та здається, що вони розповідають про все одне одному, і щовесни нова зграйка дітлахів суне сюди. Вони ж і підтримують стежку в порядку ціле СКАЧАТЬ