Стократ. Марина Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Юшка з м’ясом і без м’яса! Каша!

      Ріпка вийняв з мішка тарілку і взяв собі каші. Каша була вчорашня, але від цього ще смачніша.

      Розпитувати про Пройду він боявся. Він узагалі був боягузом у всіх справах, які стосувалися людей: ішлося про розбійників чи про варту, купецький союз чи злодійське братство, а чи просто про юрбу на площі, – Ріпка почувався жертвою. Зайвий раз розкрити рота – це була для нього мука.

      Зате в лісі, де дикі звірі, або в занедбаній гробниці, де ворожі духи, змії або чудовиська, він майже ніколи не відчував страху. Серед шукачів забороненого йому не було рівних. Він давно б їв із золотої тарілки, якби не боявся до мокрих штанів, що про його пригоди довідаються люди.

      Він насухо витер тарілку шкуринкою хліба. Масла в каші було трошки-трошки. І що тепер робити?

      Його кінь стояв на прив’язі, втопивши морду в рептух з кормом. Ріпка збирався, продавши товар, одразу йти на гостинний двір, і там уже дати відпочити й собі, й коневі. А тепер усе йшло шкереберть, бо грошей не було. Ще одна тарілка юшки – і все.

      Що б таке продати без остраху?

      Він одчепив од сідла мішок. Сів на камінь, обережно розв’язав горловину, щоб погляд випадкового перехожого не впав на вміст. Зверху лежав капшук з дорожнім дріб’язком: жоден не годився для продажу. На дні, загорнені в стару тканину, зберігалися статуетки небачених чужих богів – великоголових, безоких, безкрилих. Й інших – тонкошиїх, окатих, схожих одночасно на дівчат і на птахів. Ріпка брав тільки ті, що добре збереглися, а кажуть, любителі-знавці щедро платять і за уламки…

      Тільки де ти знайдеш тих знавців?

      Він знову зав’язав мішок. Погладив коня, той глипнув докірливо. Дальня дорога, небезпека, нічні перегони. І навіщо?

      – Почекаємо ще, – сказав він чи то коневі, чи самому собі. – Може, ще з’явиться.

      Стогнало залізо в кузні. Там, на розі коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пірамідою чужі ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знічев’я Ріпка став дивитися, як працює коваль, як колупається в носі його ледачий помічник…

      – Хлопче, забери коня.

      Ріпка обернувся. Червонощокий носій, з барилом на кожному плечі, дивився на нього знизу вгору:

      – Тут прив’язь на час. Ти скільки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!

      З досвіду Ріпка знав, що не можна поступатися людям, які говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить – відчують твій істинний таємний страх, і тоді жди біди.

      Він відвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з місця.

      – Тобі кажуть чи ні? Забери коня!

      Носій роздратувався. Ніяка лайка не могла образити його дужче, ніж повна байдужість.

      – Оглух чи що?!

      Ріпка вперто повернувся до нього спиною.

      – Ну, стривай, – носій одне за одним опустив на землю барила. – Я на тебе раду знайду…

      Він зник – утік шукати ради. Ріпка СКАЧАТЬ