Стократ. Марина Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чаклуном, і він з подивом зрозумів, що й справді, напевно, маг. А був він особливий від народження, чи це подарунок зброяра зробив його чарівником – він не знав і вирішив для себе, що й не знатиме.

      Він багато чого не знав про себе, і питання, поставлені тисячу разів, залишалися без відповіді. Підкидьок без батьків і опікунів, покинута в лісі дитина, він швидко вчився, людська тупість викликала в нього лють, однак бився він холоднокровно. І дуже скоро виявилося, що серед бійців немає йому рівні.

      Якось йому заплатили за вбитих розбійників, які багато років тримали в страху три села. Він купив собі коня, і стало легше доганяти вбивць, якщо вони тікали. Відтоді він брав з селян плату, якщо йому пропонували, та нікому з розбійників жодного разу не вдалося відкупитися.

      Довелося урізноманітнити маршрути, щоб його не впізнавали в лице.

      Крокуючи тепер через ліс, Стократ думав, що десь неподалік бродить, можливо, хлопчисько з тим самим клинком. Чи здатний світ носити двох Стократів одночасно?

      – Так не буває, – сказав він уголос.

      За роки мандрів він устиг з’ясувати, що буває все. Буває, що час повертається назад. Буває, зустрічаєш у юрбі себе-колишнього і здогадуєшся обернутися, коли щось міняти вже пізно. Усе буває. Світ хиткий.

      Повз «Сірку шапку» він пройшов не спиняючись. Загиблих розбійників уже, зрозуміло, знайшли; може, юний конюх зумів усіх переконати, що нещасні «побилися за здобич»…

      Стоп, сказав він собі й сів на придорожній камінь.

      Немає ніяких мертвих розбійників. Вони живі. Наймолодший, напевно, ще ходить під стіл пішки. І навіть, можливо, їхня доля складеться по-іншому, не приведе в ліс браконьєрами, а потім і…

      Він потер лице і збагнув, що щоки не колються – щетина перетворилася на бороду. А що тепер буде зі Світ?

      Де вона?

      Він змусив себе встати. Подався на південний захід, і через дві години повернув на розпутті до переправи через Світлу – в той бік, де були землі володаря Грана.

* * *

      Праворуч на пагорку стояв будинок, який він пам’ятав порожнім і занедбаним. Тепер там горів вогник; Стократ придивився. Вогник у таку пізню пору міг означати, що хазяїнові не спиться. Або він хворий. Або подає комусь знак.

      Стократ звик відчувати тривогу у відтінках, у запахах і звуках, у світлі й тінях. Неквапливо, ніби гуляючи, він зійшов з дороги й по вузькій стежці рушив на гору.

      Будинок був дерев’яний, двоповерховий, верхнє віконце світилося. Він зупинився біля хвіртки. Прислухався; собак не було. Це погано: в такому місці обов’язково треба тримати собаку.

      Він легенько стукнув у стулку молотком.

      Там, за частоколом, двері трохи прочинилися. Ледь чутно скрипнули.

      – Добрий вечір, – голосно сказав Стократ. – У вас щось сталося?

      – Хто ви? – глухо запитала жінка. З голосу він зрозумів, що вона давно не спала.

      – Чаклун.

      – Хто?!

СКАЧАТЬ