Шоколад. Джоан Гаррис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ здіймається серед видовжених лип біла церква, тут погожими вечорами старі просто на тротуарах грають у кулі. За площею в низині лежить район під назвою Маро,[7] – переплетення вузьких вуличок, скупчення глухих похилих дерев’яно-цегельних домівок, що задкують убік Тану нерівною бруківкою. Це – нетрі Ланскне. Вони підступають до самого болота. Деякі будинки споруджено просто у річці, вони стоять на дерев’яних платформах, що гниють. Десятки інших тісняться уздовж кам’яної набережної; довгі щупальця сирого смороду тягнуться від стоячої води до їхніх маленьких віконець під самими дахами. У місті на зразок Ажена такий-от вигадливий, непоказний Маро став би місцем прощі туристів. Але в Ланскне немає туристів. Мешканці Маро – сміттярі, що живуть з того, що їм вдається витягти з ріки. Тут майже всі будинки без догляду, занедбані; з їхніх стін, що осідають, стирчить гілля старих дерев.

      У обід я на дві години зачинила свою крамничку, і разом з Анук ми вирушили до ріки. Біля самої води борсалися в зеленій грязюці двоє худих дітлахів. Тут навіть у лютому стояв соковитий солодкуватий сморід гнилизни й нечистот. День видався холодний, але сонячний. Анук, у червоному вовняному пальті й шапці, гасала по камінні, голосно розмовляючи з Пантуфлем, що стрибав за нею слідком. Я вже настільки звикла до Пантуфля, – як, утім, і до інших казкових бродяжок, що мчать за нею незримими тінями, – що часом мені здається, ніби бачу його насправді – дивну істоту із сірими вусами й мудрими очима. У такі хвилини світ зненацька розквітає, немов переживаючи чарівну метаморфозу, і я перетворююся на Анук – дивлюся на все її очима, ходжу там, де ходить вона. У такі хвилини я почуваю, що можу померти від любові до неї, моєї маленької блукачки. Моє серце розбухає, мало не лускає, і я, щоб і справді не вмерти від надміру почуттів, теж переходжу на швидкий біг. Мій червоний плащ-накидка майорить за плечима, немов крила, волосся струменіє за спиною, як хвіст комети у кострубатому синьому небі.

      Дорогу мені перебігає чорний кіт. Я зупиняюся й починаю кружляти навколо нього проти годинникової стрілки, співуче примовляючи:

      – Ou va-ti-i, mistigri?

      Passe sansfaire de mal id.[8]

      Анук підспівує мені, кіт, муркочучи, валиться в пилюку і перевертається на спину, вимагаючи, щоб його погладили. Я нахиляюся до нього й помічаю щуплу бабусю, що із цікавістю спостерігає за мною з-за рогу будинку. Чорна спідниця, чорний плащ, заплетене в косу сиве волосся, згорнуте в акуратний складний вузол, очі уважні й чорні, як у пташки. Я киваю їй.

      – Ти – господарка chocolaterie,[9] – каже вона. Незважаючи на вік – за моєю оцінкою, їй років вісімдесят, якщо не більше – голос у неї дзвінкий; у ньому виразно чуються різкі інтонації, властиві уродженцям півдня.

      – Так, справді, – відповіла я й назвала своє ім’я.

      – Арманда Вуазен, – назвалася бабуся. – Я живу он там, – вона кивком показала на один з будиночків біля ріки – охайніший, ніж інші, зі свіжою побілкою й червоною геранню в горщиках СКАЧАТЬ