Шоколад. Джоан Гаррис

Чтение книги онлайн.

      Пиріг я спекла ввечері, гарячий шоколад у казанку чекає на першого відвідувача на поличці в печі. Таке ж саме меню я повісила у вітрині, – щоб його можна було бачити з вулиці. Я чекаю.

      Служба в церкві почалася й скінчилася. Я дивлюся на парафіян, що сумно плентаються під холодною мрячкою. Двері до шоколадні відчинені, на вулицю струменіє теплий запах ароматної випічки. Окремі перехожі кидають тужливі погляди у бік моєї крамнички, але одразу нишком озираються на церкву, знизують плечима, кривлять губи – чи то ухвалюючи непросте для себе рішення, чи то просто роздратовано, і поспішають повз, сутулячи на вітрі понурі опущені плечі, начебто вхід до шоколадні їм перепиняє янгол із вогненним мечем.

      Час, кажу я собі. На все потрібний час.

      І все-таки нетерпіння, майже гнів роздирає мене. Що трапилося з цими людьми? Чому вони не заходять? Годинник бив десяту, одинадцяту. Я бачу, як люди зникають у дверях пекарні на протилежному боці площі й за кілька хвилин знову з’являються на вулиці з батонами хліба під пахвами. Дощ припинився, але небо, як і раніше, сіре. Пів на дванадцяту. Останні кілька людей, що затрималися на площі, розходяться по домівках готувати недільний обід. Хлопчик із собачкою огинає ріг церкви, старанно ухиляючись від крапель води, що стікає з жолобів. Він проходить повз крамничку, ледве удостоївши поглядом вітрину.

      Хай їм грець. А я вже повірила, що починаю приживатися тут. Чому вони не заходять? Осліпли, чи що? Або, може, носи в них заклало? Як ще їх запросити?

      Анук, яка завжди тонко почуває мій настрій, обіймає мене.

      – Не плач, maman.

      Я не плачу. Я ніколи не плачу. Її волосся лоскоче моє обличчя, і в мене зненацька темніє в очах від страху, що одного разу я раптом можу втратити її.

      – Ти не винна. Ми ж старалися. Усе зробили як слід.

      Цілком слушно. Ми все взяли до уваги. Навіть червоні стрічки на дверях й саше з ароматами кедра й лаванди, які відвертають зло. Я цілую її в чоло. На моєму обличчі волога. Щось – мабуть, гіркувато-солодкі випари шоколаду – палить мені очі.

      – Усе чудово, cherie..[12] Нехай живуть як знають, нас це не обходить. Давай краще поласуємо.

      Ми налили собі по чашці шоколаду й за прикладом завсідників нью-йоркських барів залізли на табурети біля прилавка. Анук п’є шоколад зі збитими вершками й шоколадною стружкою, я – гарячий, чорний, міцніший, ніж навіть еспресо. З наших чашок піднімається ароматний димок, ми з насолодою приплющуємо очі й бачимо, як вони заходять – по двоє, по троє, по десять людей одразу. Посміхаючись, вони розсідаються поруч із нами, вираз суворої безпристрасності стирається з їхніх облич, вони світяться гостинністю й радістю. Я стрепенулася, розплющила очі. Анук стоїть біля дверей. На мить мені здалося, начебто я бачу Пантуфля в неї на плечі, він ворушить вусами. Світло в неї за спиною немов пом’якшало, потеплішало. Сяє спокусливо, манить.

СКАЧАТЬ