Шоколад. Джоан Гаррис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я ніколи не відчувала. У мене було багато друзів. І все-таки, мабуть, ця хаотичність – вічні блукання, необхідність постійно заощаджувати – часом її пригнічувала. Проте ми і далі міряли дороги, рік за роком тільки збільшуючи темп, – затримувалися в одному місці на місяць, у крайньому випадку на два, а потім знову вирушали в дорогу, немов вигнанці, що поспішають за останніми променями сонця. Не одразу, лише через кілька років, зрозуміла я, що тікали ми від смерті.

      Їй було сорок. Вона помирала від раку. Мені вона зізналася, що про хворобу знає давно, але останнім часом… Ні, до лікарні вона не ляже. Жодних лікарень, зрозуміло? Їй залишилося жити лічені роки, може, місяці, а вона ще так хоче подивитися Америку: Нью-Йорк, флоридський Еверглейдз[10]… Ми тепер майже кожен день проводили в дорозі. Мати ночами, думаючи, що я сплю, ворожила на картах. У Лісабоні ми сіли на пароплав – найнялися робітницями на кухню. Звільнялися о другій-третій ночі, піднімалися зі світанком. І кожної ночі – карти. Засмальцовані від часу й постійного дотику пальців. Розкладаючи колоду на ліжку перед собою, вона тихо бубоніла собі під ніс позначення карт, що випадали їй на долю, з кожним днем усе глибше поринаючи в безодню плутаного марення, яке врешті-решт повністю заволоділо її свідомістю. Винова[11] десятка, смерть. Винова трійка, смерть. Винова двійка, смерть. Колісниця. Смерть.

      Колісницею виявилося нью-йоркське таксі, що збило її якось літнього вечора, коли ми закуповували продукти на велелюдних вуличках китайського кварталу. Але краще вже загинути під колесами, ніж помирати болісною смертю від раку.

      За дев’ять місяців народилася моя дочка. Я назвала її на честь себе й матері. Вирішила, що для моєї дитини це найкраще ім’я. Її батько навіть не підозрював про її існування, та я й сама точно не знаю, від кого зачала, оскільки на зорі моєї молодості в мене було багато випадкових коханців. Але це не мало значення. Можна було б очистити яблуко й, кинувши шкірку через плече, з’ясувати ініціали батька моєї дочки, але мене це ніколи не цікавило. Зайвий баласт тільки гальмував би нас.

      І все-таки… Хіба вітри не ослабнули, не стали віяти рідше, з тих пір як я поїхала з Нью-Йорку? Хіба не відчуваю я щемливу тугу, щось ніби жаль, щоразу, коли ми знову зриваємося з місця? Мабуть, відчуваю. Двадцять п’ять років блукань, і ось той механізм, що живе в моїх грудях, почав зношуватися, я втрачаю колишній ентузіазм, так само, як мати розгубила свій в останні роки життя. Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на сонце й намагаюся уявити, як би я спостерігала його схід над одним і тим самим обрієм протягом п’яти – або десяти, двадцяти – років. При цій думці я відчуваю дивне запаморочення, мене охоплюють страх і туга. А Анук, моя маленька бродяжка? Тепер, коли я сама мати, наше життя, повне ризикованих пригод, бачиться мені трохи в іншому світлі. Я згадую себе в дитинстві – смагляву дівчинку з довгим розпатланим волоссям, в обносках, придбаних у крамницях для бідних, із суворим досвідом, що осягає такі науки, як математика СКАЧАТЬ