Шоколад. Джоан Гаррис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мене – загадка, темний людиноподібний пролом у повітрі. Я не знаходжу з ним спільної мови, моя посмішка розбивається об нього, як хвиля об камінь. Він зміряв мене презирливим поглядом.

      – Сумніваюся, – каже він тихо, вкрадливо, як і личить священикові, але в його голосі я чую ворожість. Мені одразу згадалися слова Арманди Вуазен: «Я чула, наш m’sieur le curé уже ополчився проти тебе». Цікаво, чому? Інстинктивна недовіра до безбожників? Або, може, щось іще? Потай під прилавком я склала вилами пальці, захищаючись від нього.

      – Узагалі-то я не очікував, що ви будете працювати сьогодні. – Тепер, коли він думає, що розгадав нас, упевненіший в собі. Його витягнуті в посмішці щільно стулені губи з молочною білістю по краях, тонкі, як бритва, нагадують мені устрицю.

      – Ви маєте на увазі – у неділю? – уточнюю я, зображуючи безневинну простодушність. – Я сподівалася перехопити ваших парафіян, коли вони юрбою повалять із церкви.

      Він не відреагував на мою маленьку дошкульність.

      – У першу неділю Великого посту? – Він здивований, але за його подивом криється презирство. – Я б на це не розраховував. Мешканці Ланскне – прості люди, мадам Роше. Благочестиві, – м’яко, ввічливо наголошує він.

      – Я – мадемуазель Роше, – малесенька перемога, але цього досить, щоб збити з нього пиху. Його погляд метнувся до Анук. Вона все ще сидить за прилавком з високим келихом шоколаду в одній руці, рот у шоколадній піні. Начебто вжалена кропивою, я раптом знову відчула сліпий жах, запанікувала від страху, що можу втратити її. Але хто посміє відібрати в мене дочку? У душі наростав гнів, але я відмахнулася від страхітливої думки. Може, цей? Нехай тільки спробує.

      – Зрозуміло. – Він незворушний. – Вибачте, мадемуазель Роше.

      Я мило посміхнулася, здогадуючись, що ще нижче впала в його очах, але з протиріччя далі пестувала його обурення. Щоб приховати страх, говорю на тон вище, з вульгарними нотками в голосі.

      – Ви навіть не уявляєте, яка я щаслива, що зустріла в цьому сільському краї розуміючу людину, – посміхнулася я йому сліпучою чарівливою посмішкою. – Бачите, у великому місті, де ми жили, до нас нікому не було діла. Але тут… – Вигляд у мене пригноблений, але анітрохи не винуватий. – Таке чудесне містечко, і люди такі милі, такі самобутні… Але ж це не Париж, правда?

      Рейно погоджується – з ледь вловимим глузуванням у голосі.

      – На мій погляд, абсолютно слушна думка, усі так думають про відносно маленькі містечка, – промовляю далі я. – Тут кожному є до тебе діло. Думаю, це від нестачі розваг, – з люб’язною посмішкою пояснюю я. – Усього лише три крамнички й церква. Я хочу сказати… – Тут я засміялася. – Утім, що я вам розповідаю? Ви краще за мене все знаєте.

      Рейно кивнув із серйозним виглядом.

      – У такому разі поясніть мені, будь ласка, мадемуазель…

      – О, називайте мене просто Віана, – вставляю я.

      – …чому ви вирішили перебратися до Ланскне? – Його єлейний тон пронизаний СКАЧАТЬ