Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Е, а в чому справа?

      – Ім’я того турка не Мізан, а Нізам. Старенька, мабуть, вирішила, що я – повний дурень. Я про його матір.

      Мені стало смішно. Я був упевненим, що Кіпіані назвав йому ім’я правильно, але не було сенсу сперечатися: Ґоґлік і за кращих часів слухати не вмів.

      – Уночі, друже, їхати не можна, це небезпечно. Можна натрапити на військових або ще гірше.

      – Як це?

      – Та в них щось на зразок війни тут – у Карабаху. Трясця їхній матері… Мусимо зупинитися в цього Нізама. І я його ще провчу, щоб не намагався нас дурити. Таких корів йому покажу! Він хоче ошукати нас, друже.

      Ми купили величезний лаваш, з’їли і запили водою з якогось брудного фонтанчика – будь-що, аби набити шлунки. На кебаб чи інші делікатеси часу не було. Та й стомилися після подорожі. Я не хотів, щоб Ґоґлік почав зараз обідати по-справжньому, бо тоді вже не витягну його з-за столу. А день був таким сірим, похмурим. Коли ми заходилися шукати бензин, смеркалося. Я пам’ятав, як Кіпіані переконував, що в Азербайджані бензин дістати легко, але у нас із цим виникли труднощі. Зрештою вдалося заправити машину, а коли рушили до Атакенда, – чи як там воно, те село, – надворі споночіло. Мої ноги від довгого сидіння затерпли. До мене почало доходити те, у яке скрутне становище ми вляпалися, і я занервував не на жарт. Іноді зі мною таке трапляється: нерви не витримують. З минулого літа. Можу втратити рівновагу через дрібницю: досить побачити попільничку, повну недопалків, і починаю блювати або ще гірше.

      Ох, Яно…

      Коли дитиною читав книжки, то думав, що все в них – пригоди, життєві перипетії, випробування, проблеми, любов – вигадане. Мене не так легко обдурити. І дотепер дивуюся, коли виявляється, що дещо є не вигаданим, а цілком реальним. Так і не можу второпати: чи то письменники черпають усе зі своєї уяви, чи то процес творення книги набагато складніший, ніж мені видається.

      – Я б зараз приліг із якою-небудь дівчиною, – сказав Ґоґлік. Я різко загальмував. Це ж треба бути настільки хтивим вилупком! Сам я схожими дурощами вже давно не цікавлюся. Якщо б потягнуло – не впевнений, що вийшло б. Пригадую те, що було, й замислююся. У вересні минулого року я впав і звихнув коліно – дуже п’яним був. Нана викликала лікаря, а той прописав мені масаж для зняття набряку чи що там іще. Утім, Нана – та ще відьма: вона підшукала масажиста дівчину. Того ранку до мене забіг Морчила – хотів позичити мої «Найкс», то мало не заплигнув на масажистку, щойно побачив. Дівчина-росіянка була вельми привабливою, то ж у Нани в очах жевріли іскри переконання: ну, ось, він уже геть забув ту, іншу. Для Нани це було найважливішим. Росіяночка приходила до мене десять днів поспіль, а я жодного разу не зміг навіть заговорити до неї. Не мав такого бажання. Від неї мені не було потрібно нічого. Тобто хочу сказати: я ж не тварина, хіба не так?

      Нана, між тим, раділа. Їй, напевно, здавалося, що вона непогано допомагає мені «поховати» минуле.

      Ха!

      Не думаю нічого забувати й нічого «ховати». Не хочеться. Якби й забажав, то все одно нічого не вийде, хіба СКАЧАТЬ