Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ наче свинарня, ним бігали, квокчучи, кури, а в глибині тулилася стара обшарпана халупа без вікон. Через двір було натягнуто мотузку, на якій теліпалася випрана азерська білизна. Здається, гіршого смітника мені ще не випадало бачити.

      – Готовий закластися на будь-що, що під тими дошками він ховає тонну золота, – кинув Ґоґлік і знову зарепетував: – Мізане!

      Двері прочинилися, з них вийшла стара жінка у зношеній, засмальцьованій хустині. Вона човгала двором, зігнувшись мало не вдвічі. Її шкіра, вся у зморшках, була дуже темною, мало не чорною. Жінка скидалася на висхлу родзинку.

      Зиркнула на нас і пошкандибала ближче до воріт. Ми дивилися на неї згори вниз, терпляче чекаючи, доки вона нас розглядала.

      – Мізане! Мізане! – вигукнув Ґоґлік у черговий раз.

      Стара зробила якийсь жест, значення якого я не зрозумів, розвернулася й пошкутильгала назад.

      – Пішла, чорт її забирай, – констатував Ґоґлік.

      – Повернеться, – заспокоїв я його й роззирнувся. Ні, більш занедбаного й нечупарного житла ще справді не бачив. Як влучно зауважив Ґоґлік, наша брудна старенька «Лада» виглядала мов діамант, який випадково потрапив у лайно.

      У дверях з’явилася тлуста азербайджанка у яскраво-червоному халаті. Її розпашілі червоні щоки були такими товстими, що майже затуляли очі. Напевно, вона довго сиділа надто близько до вогню.

      – Шкода того нещасного, хто має трахати отаке, – ледь чутно вимовив Ґоґлік.

      – То ж, напевно, робить сам Мізан, хіба ні?

      – Стонадцять чортів йому в печінку! Як йому, в біса, взагалі вдається це робити?

      Жінка, взута у великі брудні черевики, відчинила ворота й застигла в них, неначе вартовий. Вигляд мала розлючений. Як правило, дилери – люди обережні, навіть полохливі, зате жінки в них – справжні мегери.

      – Вам чого? – гримнула на нас російською.

      – Мізан удома?

      – Ні.

      – Незабаром повернеться?

      – Ні.

      – А куди подався? – запитав я.

      – Навіщо він тобі?

      І Ґоґліка понесло. Не розумію, як у нього це виходило? Ну, скажіть мені, будь ласка, як можна чемно бесідувати з немолодою зморшкуватою азербайджанкою, яка зовсім тебе не знає, зовсім тобі не довіряє та й узагалі мало на чому знається?

      Вони балакали хвилин п’ятнадцять, не менше. Жінка у червоному халаті та з розпашілим до червоного обличчям почала так хихикати й кокетувати з Ґоґліком, що мені стало моторошно. Потім Ґоґлік повернувся до машини.

      – Ми попали, – сказав він. – Прямо тут товар більше не продають.

      – І що ж ми робитимемо?

      – Тут більше не продають. Вона розказала, що неподалік – десь годину добиратися – є село, називають Атакенд. Дилер, цей покидьок, – то її чоловік. Товар він продає, як вона сказала, в Атакенді. Зараз же ця непотріб, її чоловік, сидить на ринку, тож якщо ми встигнемо, то зможемо підвезти його до Атакенда, СКАЧАТЬ