Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк страница 16

Название: Тіні в раю

Автор: Еріх Марія Ремарк

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Классическая проза

Серия:

isbn: 978-966-14-9593-6, 978-966-14-9125-9, 978-3-462-02687-0, 978-966-14-9590-5, 978-966-14-9594-3, 978-966-14-9592-9

isbn:

СКАЧАТЬ сума. – Кан усміхнувся. – Емігранти поки що тримаються купи. Біда згуртовує людей краще, ніж щастя.

      Я подивився на Кана. Його бліде, змарніле обличчя якось аж потемніло.

      – Порівняно зі мною у вас є перевага, – сказав я. – Ви – єврей. І за нікчемною програмою тих нелюдів не належите до їхньої нації. Я ж не удостоївся такої честі. Я – частина того народу.

      Кан обернувся до мене.

      – Ви належите до їхньої нації? – запитав іронічно. – Впевнені?

      – А ви ні?

      Кан мовчки розглядав мене. Стало незатишно.

      – Я мелю дурниці, – врешті-решт озвався я, щоб перервати тишу. – Сподіваюся, що одне з одним немає нічого спільного.

      Кан далі розглядав мене.

      – Мій народ… – почав було, але похопився. – Я теж починаю говорити дурниці. Ходімо! Зробімо не по-єврейському, випиймо разом пляшку шнапсу.

      Я не хотів пити, але й відмовитися не міг. Кан здавався зосередженим і спокійним, таке ж враження на мене справив колись Йозеф Бер у Парижі, коли я був надто змучений, щоб цілу ніч із ним пиячити, натомість уранці знайшов його, повішеного, у жалюгідному готельному номері. Люди без коріння дуже нестабільні, кожен випадок має для них вирішальну роль. Якби того вечора у Бразилії, коли Штефан Цвейґ і його дружина вкоротили собі віку, вони могли з кимось поговорити, бодай по телефону, то, можливо, нічого б не сталося. Але він опинився на чужині серед незнайомих людей, до того ж припустився фатальної помилки – записував спогади, замість того щоб уникати їх, як чуми. Вони затопили, аж захлеснули його. Тому я теж страшенно боявся спогадів, особливо коли не мав роботи. Я знав, що потрібно щось робити, я хотів за щось узятися, і усвідомлення цього тиснуло на мене тяжким каменем. Але насамперед мала закінчитися війна, щоб я повернувся до Європи.

      Я повернувся до готелю, він здався мені ще похмурішим, ніж завжди. Вмостившись у старомодному вестибюлі, вирішив чекати на Мелікова. Спершу не зауважив нікого, аж раптом почув чиїсь приглушені ридання. У кутку, біля підставки з квітами, сиділа жінка. У тьмяному світлі я ледь упізнав Наташу Петровну.

      Мабуть, вона теж чекала на Мелікова. Її плач нервував мене. Від алкоголю паморочилося в голові, тому я ще трохи почекав, а потім підійшов до неї:

      – Чи можу я вам допомогти?

      Вона не відповіла.

      – Щось сталося? – запитав я.

      Вона похитала головою.

      – Чому мало щось статися?

      – Ви плачете.

      – І тому щось сталося?

      Я глянув на неї.

      – Але ж має бути якась причина, через яку ви плачете?

      – Справді? – зронила вона з несподіваною ноткою ворожості.

      Я б залюбки пішов геть, але моя захмеліла голова не дозволила цього зробити.

      – Завжди існує якась причина, – сказав я врешті-решт.

      – Невже? А хіба не можна плакати просто так? Хіба все завжди повинно мати якусь причину?

      Я СКАЧАТЬ