Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ людина на цій планеті. Аж раптом зрозумів: я не хотів залишатися сам.

      – Усе марно, – сказала вона. – Усе, буквально все, що ми робимо! Всі ми помремо, ніхто не уникне смерті!

      О, Господи! Тільки цього ще й бракувало! Мовив:

      – Тут є багато варіантів. Усе залежить від того, як довго її вдається уникнути.

      Вона не відповіла.

      – Хочете щось випити?

      – Ненавиджу цю кока-колу, – відповіла Наташа. – І що тут за гидоту п’ють!

      – А як щодо горілки?

      Вона підняла голову.

      – Горілка? А де ви знайдете тут горілку, якщо Мелікова нема в готелі? І де це він подівся? Чому досі не прийшов?

      – Не знаю. Але горілка є в моєму номері. Можу принести.

      – Прекрасна ідея, – сказала Наташа Петровна і потім додала фразу, що нагадала мені відразу про всіх росіян, яких я зустрічав у житті: – І чому вона не виникла у вас раніше?

      Я взяв у себе залишки горілки і нехотя пішов назад. Можливо, невдовзі прийде Меліков і я зможу з ним грати в шахи, аж поки заспокоюся. Від Наташі Петровни я не чекав нічого виняткового.

      Коли підійшов до столика, мені здалося, що переді мною геть інша людина. Сльози висохли, обличчя напудрене і усміхнене.

      – Чому ви п’єте горілку? – запитала вона. – Хіба на вашій батьківщині її п’ють?

      – Ні, – відповів я. – У Німеччині п’ють пиво та шнапс. Але я стер із пам’яті свою батьківщину і не п’ю ні пива, ні шнапсу. Та й горілки п’ю не так уже й багато.

      – Що ж ви тоді п’єте?

      «І що за безглузда розмова?» – подумав я і сказав:

      – Те, що є. У Франції я пив вино.

      – Франція, – мовила Наташа Петровна. – І що тільки німці з неї зробили!

      – Мене там не було. Тоді я саме сидів у французькому таборі для інтернованих.

      – Звісно! Як ворог!

      – А перед тим я сидів у німецькому концтаборі. І теж як ворог.

      – Не розумію.

      – Я теж не розумію, – відповів я роздратовано.

      Якийсь нещасливий випав день. Я весь час крутився у замкнутому колі й ніяк не міг із нього вирватися.

      – Хочете ще чарку? – запитав я. Нам справді не було про що говорити.

      – Дякую. Більше не треба. Я сьогодні вже досить багато випила.

      Я мовчав. Почувався жалюгідно. Здавалося, що я скрізь і водночас ніде.

      – Ви тут живете? – спитала Наташа Петровна.

      – Так. Тимчасово.

      – Тут усі тимчасово. Але дехто залишається назавжди.

      – Можливо. Ви теж тут жили?

      – Так. Але потім переїхала. Краще б я ніколи звідси не вибиралася. Але ще краще, аби ніколи сюди не приїздила, до цього Нью-Йорка.

      Я був надто втомлений, щоб підтримувати розмову. До того ж чув уже занадто багато історій про видатні й звичайні життя, щоб це мене могло зацікавити. Геть нецікаво було слухати жінку, яка бідкалася, що опинилася в Нью-Йорку. Така людина СКАЧАТЬ