Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ніж коли хтось хоче продемонструвати тобі свій розум, надто якщо демонструвати нема чого.

      – У вас є тисяча доларів? – спитало широке обличчя.

      – Ні, – відповів я різко. – У мене й сотні зараз немає.

      Він дав дійти мені майже до дверей, а потім поцікавився:

      – А як ви збиралися платити?

      – Мої знайомі хотіли мені допомогти. Але краще я знову сяду в табір для інтернованих, ніж проситиму в них таку суму.

      – Ви вже сиділи в такому?

      – Так, – відказав я роздратовано. – Навіть у Німеччині. І там вони називаються інакше.

      Я вже чекав, як цей усезнайко візьметься розповідати, що в концтаборах сидять кримінальні авторитети і справжні злочинці, – загалом, це так і було. Тоді б я вже не зміг стриматися. Але до цього не дійшло. За його спиною щось рипнуло, і залунало меланхолійне: ку-ку, ку-ку – дванадцять разів. Це був шварцвальдський годинник із зозулею; мелодія, якої я не чув з дитинства.

      – Як мило, – вирвалося у мене саркастично.

      – Подарунок моєї дружини, – збентежено поквапився відповісти адвокат. – Весільний подарунок.

      Я ледь стримався, щоб не спитати, чи й цей годинник – антисемітський. Але схоже, що ця зозуля раптом стала моїм союзником. Несподівано адвокат майже лагідно промовив:

      – Я зроблю для вас усе, що зможу. Зателефонуйте сюди післязавтра вранці.

      – А що з гонораром?

      – Я обговорю його з пані Штайн.

      – Було б краще, якби і я знав.

      – П’ятсот доларів, – сказав він. – Якщо схочете, заплатите частинами.

      – Думаєте, ви зможете чогось домогтися?

      – Продовжити термін вашого перебування майже напевно вдасться. А потім знову доведеться йти в суд.

      – Дякую, – сказав я. – Я зателефоную.

      – От фіґляр, – не стримався я вже в ліфті цього вузькогрудого будинку. На мене обурено подивилася жінка, яка стояла поруч, – її зачіска нагадувала ластівчине гніздо, а зі щік, коли ліфт рвучко зупинявся, аж сипалася пудра. Глянув повз неї так байдуже, як тільки міг. Уже знав, що жінки в Америці за першої-ліпшої нагоди викликають поліцію. Think! – було написано на дощечці з червоного дерева у ліфті, що висіла над головою з жовтими тремтливими кучерями під непорушним ластівчиним гніздом.

      Кабіни ліфтів мене завжди нервували. Там не було запасного виходу, а тому – жодної можливості втекти.

      Замолоду я любив самотність. За роки переслідувань і поневірянь навчився її боятися. Не тільки тому, що тоді всілякі думки лізуть у голову і ти впадаєш у меланхолію, а й тому, що самотність небезпечна. Хто завжди змушений переховуватися, той любить натовп. Там ти стаєш безіменним.

      Я ступив на вулицю, мені здалося, що це – обійми тисяч безіменних друзів. Вулиця була відкрита навстіжень, з безліччю дверей, виходів, кутків та розгалужень, і насамперед – з людським натовпом, у якому можна цілком розчинитися.

      – Проти власної волі, суто з необхідності, нам довелося СКАЧАТЬ