Рожеві сиропи. Артем Чех

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ від усвідомлення своєї безправності, чи то від того, що руки були немиті… Афанасій стояв, схилившись на фанерну шафку, що її змайстрували ще у п'ятдесятих у славному місті Богодухів. Дядя Сергій Валентинович сидів усе на тому ж стільці. Ваня дивився у вікно.

      – Моє, Сергій, розумієш, це – моє. Ти не отримаєш ні копієчки.

      – Тоді я піду до сільради. Ігнатович, думаю, зрадіє. У нас колись був випадок, знаєш, хороший був випадок. У нас секиру якось з шлемом старинними виловили в Росі, і той, хто виловив, хотів собі оставить, та люди чесні попались, куди треба доложили. А хто треба все по закону оформив і в музей віддав.

      – І ти, наївний, думаєш, що ота твоя секира в музеї лежить? Ти її там бачив?

      – Не бачив, та директор музею сказав, що вона в запаснику.

      – Дурак ти! В запаснику вона. Та її вивезли вже триста років як. В Штати її вивезли. Або в Германію.

      – Та хто її вивезе?

      – А от твій директор і вивіз. В запаснику. Скаже таке. Іди краще, Сєрьож, додому і не мороч мені голову.

      – Я піду, – голос листоноші помітно тремтів, – я піду, Афанасій, але знай, що і ти ні копійки не виручиш. Бо до біди то.

      Дядя Сергій Валентинович підвівся й подався до виходу. Він ще раз промовив «до біди» й відчинив двері.

      З сіней пахнуло гнилим ганчір'ям.

      – Ану стій! – закричав Афоня.

      – А? – розвернувся дядя Сергій Валентинович.

      – Стій. Ти нікуди не підеш.

      Й Афоня, немов пантера, кинувся на листоношу.

      Зчинилася метушня. Спочатку Ваня не міг розібрати, хто зверху, а хто знизу, де чия нога, а де чиє вухо. Але коли він вловив ритм боротьби, то йому вдалося відстежувати розвиток подій.

      – Ах ти ж хряк! – кричав листоноша, намагаючись вкусити Афоню за бліде пузо.

      Афанасій вправно вивернувся, й дяді Сергію Валентиновичу вдалося вкусити лише за коліно. Причому самого себе.

      Афанасій, намагаючись наслідувати великих борців греко-римської боротьби, схопив листоношу за руку й почав її викручувати. Рука не піддавалася.

      – Ти ж худий! – дивувався Афанасій.

      – Худий, та не слабенький, – кректав дядя Сергій Валентинович, але раптом розслабив кінцівки й вигукнув: – Здаюся!

      Афанасій відпустив, проте було видно, що ситуацію він контролював.

      – Весь костюм мені ізгавнякав, – ледь не плакав листоноша.

      Ваня заскучав. Він хотів уже піти, але залишити двох ідіотів напризволяще він не міг.

      – Ну що? – запитав Ваня.

      – Давай ділити, – зітхнув Афоня. – Все честь честю. Згоден. Тільки мені найбільший!

      В ящичку, загорнуті у темно-зелений вицвілий та зогнилий оксамит, лежали три камінці. Один пурпурний, великий, розміром з волоський горіх, другий – менший, бірюзового відтінку, і третій – найменший. Найменший камінець мав жовтуватий відтінок і був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, аніж на камінець. Але Валентин погодився СКАЧАТЬ