Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

      – О, о! – тішився Славко, розставляючи на столі пляшки і наїдки, – про імперіалізм обов’язково. Мовляв, ворожа пропаганда заважає нам будувати світле майбуття. І не забудь додати коротку автобіографію.

      – Теж у двох екземплярах?

      – Теж.

      Та цього було мало. Славко вирішив відігратися за свої страждання:

      – І не забудь про Чілі. Зараз це дуже актуально. До того ж Чілі має таку широку гаму рим, що ти можеш вкресати навіть цілу поему.

      – Я можу, – погоджувався поет, – справді, я про Чілі забув. Альєнде, Корвалан…

      – Класна рима! – прицьмакнув Славко, розливаючи винце. – Корвалан – Галан!

      Петро хотів, було, і собі налити купленого за його ж таки гроші вина, але Славко перепинив:

      – Ні-ні, ні в якому разі! Та ти що? Це тільки Єсенін під газом писав. Але тільки тоді, коли писав про любов. А коли про щось поважне, то до писка не брав. Рембо, Верлен, Бодлер теж любили випити, але ж їм не доводилося писати про речі глобальні. Сказати б – всесвітнього значення. Розумієш? Леніна ж тоді не було! Уявляєш, як їм жилося без спрямовуючої і керуючої ролі партії?

      – А можна я канапку візьму? – несміливо попрохав Петро.

      – Канапку… Можна, – кивнув великодушно Славко.

      І щойно за поетом зачинилися двері, ми вже не могли стриматися від реготу і обсмоктування кожної фрази. Ми пили, закусували і фантазували свої варіації тих безглуздих віршів.

      Бідний хлопець римував і переписував тексти усю ніч, а на ранок приніс усе, що обіцяв. Були там вірші і до Дня радіо, і про Леніна, і про Чілі. Я перебіг очима, похвалив і сховав у течку. А на прощання додав:

      – Ще б фотографію вашу…

      – У мене є, зараз принесу.

      – З бородою? – спитав Славко.

      Здогадавшись, куди він гне, я спробував йому підморгнути, що досить знущатися з хлопця, але Славко не поступився.

      – З бородою, – пробурмотів невпевнено Петро.

      – Не піде з бородою, – категорично заявив Славко. – Збрий, сфотографуйся, а потім можеш хоч дві бороди запустити.

      На тому ми й розпрощалися. Славко провів мене до виходу, я віддав йому один екземпляр переписаних віршів, а другий забрав з собою. Коли я йому дорікнув, що він не має міри, Славко сказав:

      – А він має міру? Ти знаєш, скільки разів він мене тероризував своїми віршами? Скільки разів поїв, вгощав, аби я тільки слухав усю ту маячню?

      Більше я у тому гуртожитку не з’являвся, але розповідали, що Петро збрив бороду, сфотографувався і вислав фото на адресу квартальника «Поезія». Коли ж ця історія стала відома усьому інститутові і з нього почали кепкувати, це йому остаточно відбило бажання чіплятися до когось зі своїми віршами. Та, зрештою, він, мабуть, і кинув їх писати.

      Велике плавання

      Незабаром по тому Славко мені повідомив сенсаційну річ: Бодьо Марцінко вирішив купити СКАЧАТЬ