Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ уже кілька разів пройшовся якийсь хлопець, і щоразу уважно нас обстежував.

      – Ти помітив? – штурхнув я Тенгіза.

      – Ну і що? – стенув той плечима.

      – Не знаю. Мені здається, що він нами цікавиться.

      У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас і ледь помітним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгізів келих. Ми не відразу второпали, що сталося.

      – Ой! – зойкнула Наталя.

      – Ах сука! – спалахнув мій кумпель і зірвався з місця.

      Хлопець тим часом уже покидав залу ресторану. Грузин зірвався з-за столу і рвонув навздогін. Хвильку повагавшись, я вчинив те саме. Так за тим хлопцем ми і вилетіли з ресторану, але тільки для того, щоб умить опинитися в оточенні трьох збуїв.

      О-о-ой, подумалося мені, здається, нас будуть бити. Про всяк випадок я втягнув живота і зціпив зуби, щоби не повилітали. Тенгіз опустив праву руку в кишеню, де у нього лежав самовикидний ножик.

      Раптом у темряві пролунав чийсь знайомий голос:

      – Це вони, забирайте.

      Кому цей голос належав, я згадати не міг. Нас повели попід руки через дорогу, і на всі наші смикання та запитання відповідали мовчанкою. Пройшовши метрів сто, опинилися перед дверима з табличкою «Міліція». Мені відразу відлягло від серця, і я розціпив зуби.

      – Що таке? Куди ви нас ведете? Що ми зробили?

      Нас заштовхали всередину. У кімнаті за столом сидів капітан і читав газету. З-за спини знову пролунав знайомий голос:

      – Попалися голубчики.

      Я озирнувся й упізнав одного з тих міліціонерів, котрі патрулювали трасу. Був рудий з червоним обличчям. Капітан ковзнув по нас поглядом, сповненим глибокого смутку.

      – Сідайте.

      – Які до нас претензії? – спитав Тенгіз.

      Капітан усміхнувся.

      – Де товар?

      – Який товар?

      – Таваріщ нє по-онял, – похитав капітан головою і подивився на мене: – Може, ти скажеш, де товар?

      – Та я в очі не бачив ніякого товару.

      – От інтересно! Коли поляки вигружалися зі своєї машини, ми за ними наблюдали. Там було дві величезні торби, набиті, як камінь. А коли ми недавно завітали до їхнього номера, торби зникли, хоча в ресторан вони спустилися з порожніми руками.

      – То ви побували в номері за їхньої відсутності? – спитав Тенгіз.

      – Робота у нас така.

      – Вони, товариш капітан, – устряв рудий, – зайшли в готель рівно в шість годин п’ятдесят дев’ять мінут, а в сім сорок чотири я побачив, як вони знову заходять у готель. То їсть готелю вони не покидали. І я не поняв, як так сталося. І Коля не поняв. Хотя ми безвилазно в машині сиділи і проізводили наблюдєніє. Коля – свідок. Не виходили вони з готелю.

      – От яка загадка! – зловісно усміхнувся капітан. – Но ми її розв’яжем. Бля буду, коли ні. Так шо давайте: добровільне зізнання пом’якшить вину.

      – А в чому нам зізнаватися? Ми зайшли до готелю тільки, щоб зателефонувати по міжміському. СКАЧАТЬ