Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кипів від люті рудий. – Шоб я здох. Чуєте запах?

      – Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.

      – А по-моєму мило, – засумнівався рудий.

      – Пердило! – буркнув, випростовуючись, капітан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хріна мені така робота?

      Він повернувся і, втягнувши голову у плечі, посунув у відділок.

      – Нічого, – прохрипів рудий, – ми ще вас підловимо.

      Коля тільки хруснув пальцями і виплюнув недопалок. Коли вони відійшли, Тенгіз затраснув дверцята і сказав:

      – А міг ключик і не підійти.

      – Який ключик?

      – Ось цей. Універсальний. Гарантія – п’ятдесят на п’ятдесят.

      Тут тільки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгіз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Ніколи не відзначаючись уважністю, я і цього разу не помітив особливих відмінностей, кинулися вони в очі щойно зараз.

      – Ну, ти даєш! – вжахнувся я. – А якби ключик підвів?

      – Навіть не хочу думати. П’ятдесят на п’ятдесят.

      – А якби подібної «Волги» не виявилося?

      – Ха! Я ж її відразу помітив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копія! Ну, а в ментярні у нас усе одно іншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звідси.

      – Ти хочеш їхати?

      – Ясно. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.

      – А як же дівчата?

      – От чорт! Може, ти їх привезеш до мене? Візьми ось гроші, купите кіру і валіть до мене.

7

      Ресторан вирував у танці. Дівчата сиділи за столом. Але не самі, а з якимось жевжиком. При моїй появі він покинув їх і пересів за сусідній столик до таких самих дебілів, як і сам.

      – Скільки заробили за цей час?

      – Перестань ці свої жарти! – відмахнулася Наталя. – А де грузин?

      – Чекає нас.

      – Надворі, чи що?

      – Ні, вдома. Він мусив негайно поїхати додому, – хтось там йому повинен телефонувати. Чекає нас у себе.

      – І ти думаєш, ми поїдем до нього? За кого ти нас маєш?

      – Зозулько, – погладив я її по волоссі, – мені вже ти можеш клюски на вуха не вішати.

      – Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.

      – Львів – велике село. Тут усі всіх знають. А ми так тільки – з видження.

      Наталя зміряла мене зневажливим поглядом і цвиркнула:

      – Та чого там з видження? Приставав колись у трамваї.

      Я розсміявся і, пригорнувши Ірчика, сказав:

      – Ну що, допиваєм шампанюру – і гайда?

      – А це недалеко? – несміливо поцікавилась Іра.

      – На таксі десять хвилин.

      – А мене вже навіть не питають, – буркнула Наталя.

      – Я розцінив твоє мовчання як згоду, драга моя моміче.

      – Сумніваюся, чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника СКАЧАТЬ