Груші в тісті. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що то сталося, що наша перша дама нас відреклася? – розмірковувала вголос пані Мокрицька.

      – Вона зрозуміла, що ми безнадійні і нас перевиховати неможливо, – сказав Янек.

      – Як ви гадаєте, Юрцю? – несподівано спитав пан Бодьо, підступно усміхаючись і граючи очима. – Чи кукурудза вже доспіла?

      Я здивовано зиркнув на нього: невже він тоді щось помітив? Але пан Бодьо не продовжив тему, а й далі усміхався, щось мугикаючи собі під ніс. А за кілька днів він приніс варену кукурудзу і всіх пригостив, а мені сказав:

      – Я чув, Юрцю, що ви дуже любите кукурудзу.

      – Але тільки їсти, – сказав я і зиркнув на нього, та він уже відвів погляд і знову щось своє мугикав.

      – Цікаво, що ще можна робити з кукурудзою, як не їсти, – розмірковувала пані Мокрицька.

      – Не так з кукурудзою, як у кукурудзі, – докинув пан Бодьо і вмить знову сховався у свою шкаралупку.

      Я знав, що видобути щось конкретніше з цього равлика марна справа, і так для мене й залишилося загадкою, чи був він тим третім, хто міг стати свідком дуету «цюнь-цюнь-бемоль».

      Шкарпеткова соната

      Життя без прописки було сповнене ризику. Вирішивши, що від години до години я працювати більше не буду, я підшукав собі фіктивну роботу, на якій би тільки числився. Але й для неї потрібна була прописка. І хоча я фарцував, брав на квартиру поляків і заробляв більше, ніж заробив би на посаді вчителя, але у ті дрімучі часи була кримінальна стаття за «тунеядство», і це мене гнітило.

      Увечері я частенько вирішував свої фарцові справи в ресторанах, у мене було коло знайомих, які займалися перепродажем речей, але всі вони десь рахувалися на роботі, а я ні.

      Вечорами в ресторані збиралася поважна публіка – поляки, які приїхали спродати товар, фарцівники, проститутки, злодії, перевдягнені мєнти і кагебешники. Ці останні чергували у кожному вечірньому закладі, і хоч вони постійно мінялися, аби не мозолити очі, їх важко було не розсекретити: адже їх видавала особлива поведінка офіціантів, до їхнього столу ніхто самовільно не міг підсісти, а лише з дозволу адміністратора.

      Мій кумпель Любко на прізвисько Прум-прум якось сказав:

      – Тут є один тип. Він усе може.

      – Де «тут»?

      – Оно сидить за столиком.

      Я зиркнув у вказаному напрямку і побачив лисого опецька, який зосереджено розправлявся з великим шматком м’яса. Голова його нагадувала гарбуз, який почали різати навпіл, а потім передумали.

      – Його звати Кулюс.

      – Це його ім’я чи прізвище?

      – Невідомо. Всі його кличуть Кулюс. Підійдемо? – спитав Любко.

      Я стенув плечима, і ми наблизились до столика.

      – Привіт, Кулюс.

      Кулюс підвів голову, встромив мізинця до писка і поколупався в зубах.

      – Ну, СКАЧАТЬ