Куди приводять мрії. Ричард Метисон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ми збиралися відвідати, всі захопливі проекти, які ми собі будували. Написати разом п’єсу, поєднавши її яскраві спогади минулого та її розуміння з моїми здібностями. Купити клаптик землі десь у лісі, де вона могла б фотографувати дику природу, а я – писати про неї. Купити будинок на колесах і цілий рік їздити по країні, побачити всі куточки… Нарешті – подорожувати до тих місць, про які ми завжди говорили, але ніколи не відвідували. Бути разом, насолоджуватися життям і присутністю одне одного.

      Тепер усе скінчилося. Вона була сама. Я підвів її. Я мав жити. Це моя провина, що я загинув. Я був безтурботним і дурним, а тепер вона сама. Я не заслуговував на її кохання. Я змарнував стільки щасливих моментів, які ми могли прожити разом. А тепер я просто викинув залишок нашого спільного життя.

      Я зрадив її.

      Що більше я про це думав, то більш пригнічено почувався.

      «І чому не сталося так, як вона вірить? – гірко думав я. – Краще би смерть справді була кінцем. Припиненням усього. Що завгодно, тільки не це».

      Я був цілком зневірений, спустошений безнадією. Життя після смерті не мало жодного сенсу. Нащо було існувати ось так? Марно й безглуздо?

      Не знаю, скільки я просидів там із такими думками. Здавалося, минула вічність, Роберте, – тільки я, покинутий у холодному слизькому тумані, заглиблений у своє жалюгідне страждання…

      Багато-багато часу минуло, перш ніж мої думки почали потроху змінюватися. Багато-багато часу минуло, перш ніж я згадав слова, сказані тим чоловіком: я можу покинути це місце, зосередившись на тому, що лежить за його межами. Що ж там було, за межами?

      «Яке це має значення? – подумав я. – Хоч би що було, гірше, ніж тут, не буде».

      «Гаразд, – сказав я собі. – Спробуй».

      Я заплющив очі і спробував уявити краще місце. Місце, де багато сонця й тепла, де трава й дерева. Таке, як ті, де ми зазвичай ставили наш трейлер усі ці роки.

      Нарешті я подумки зупинився на сосновій галявині в Північній Каліфорнії, де ми вшістьох – Енн, Луїза, Ричард, Марі, Йєн і я – провели один серпневий вечір. Були сутінки, ми всі мовчали, дослуховуючись до глибокої всеосяжної тиші дикої природи.

      Здається, я відчув, як моє тіло поривається – вперед, вгору. Здивований, я розплющив очі. Чи я це собі уявив?

      Я заплющив очі і спробував іще раз заново побачити ту простору спокійну галявину.

      Я знову відчув імпульс у тілі. Це було насправді. Щось м’яко, але наполегливо тиснуло мені в спину, підштовхуючи, підганяючи. Я відчував, як дихання стає глибшим, глибшим, до болю глибшим. Я зосередився сильніше, і порив прискорився. Я стрімко летів уперед і вгору. Відчуття було тривожним, але водночас хвилювало. Я не хотів втратити його зараз. Вперше з моменту автокатастрофи я відчув спокій у собі. І початок розуміння, приголомшливого знання.

      Існує дещо більше.

      Край вічного літа

      Продовження на новому рівні

      Я розплющив очі й глянув угору. Наді мною було зелене листя, а крізь нього проглядало синє небо. Було ясно, без жодного СКАЧАТЬ