Куди приводять мрії. Ричард Метисон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ роки – навіть століття. Це не є чимось надзвичайним. Якби ти не покликав на допомогу…

      – Хочеш сказати, поки я не покликав на допомогу, ти нічого не міг зробити?

      – Я намагався, але ти мене відштовхував, – сказав він. – Лише коли відлуння твого поклику досягло мене, я міг сподіватися тебе переконати.

      І тут мене осяйнуло – не знаю, чому знадобилося стільки часу. Я озирнувся навколо з трепетом.

      – То… це рай?

      – Рай. Рідний край. Плідний врожай. Саммерленд – край вічного літа, – сказав він. – На твій вибір.

      Я відчув, що наступне запитання звучатиме дурнувато, але мав спитати.

      – Це… країна? Держава?

      Він посміхнувся.

      – Стан душі.

      Я подивився в небо.

      – Янголів немає, – промовив я, розуміючи, що це жарт лише наполовину.

      Альберт розсміявся.

      – Чи можна уявити щось більш незграбне, ніж крила, припасовані до лопаток? – мовив він.

      – Отже, таких речей не існує? – і знов я почувався наївним через таке запитання, але був занадто допитливим, аби втримати його при собі.

      – Існують, якщо в них вірити, – сказав він, заплутавши мене знову. – Як я казав, це стан душі. Що стверджує девіз на стіні твого кабінету? Те, у що ти віриш, стає твоїм світом.

      Я був приголомшений.

      – Ти знаєш про це? – спитав я.

      Він кивнув.

      – Як?

      – Поясню усе свого часу, – сказав він. – Зараз я лише хочу зауважити: те, що ти думаєш, дійсно стає твоїм світом. Ти гадав, це вірно лише на землі, але тут це ще актуальніше, адже смерть – це переключення свідомості з фізичної реальності на духовну. Налаштування на вищі сфери вібрації.

      Здається, я збагнув, що він мав на увазі, але не був упевнений. Мабуть, це явно проступило на моєму обличчі, адже він посміхнувся і спитав:

      – Надто складно? Тоді скажемо так. Хіба існування людини хоч якось змінюється, коли вона знімає верхній одяг? Так само вона не змінюється, коли смерть знімає верхній одяг її тіла. Вона лишається тією ж особою. Не розумнішою. Не щасливішою. Не кращою. Точнісінько тією самою.

      Смерть – лише продовження на новому рівні.

      До будинку Альберта

      Лише тоді в мене виникла ця думка. Не знаю, чому я не подумав про це одразу. Мабуть, тому, що трапилось так багато захопливих речей, до яких треба було звикнути, – мій мозок просто не встиг дійти до цього питання.

      – Мій батько, – сказав я. – Твої батьки. Наші дядька й тітки. Вони всі тут?

      – «Тут» – місце велике, Крисе, – відповів він з посмішкою. – Якщо ти маєш на увазі, чи всі вони пережили смерть, так.

      – Де вони?

      – Я маю уточнити, – відповів він. – Єдині, про кого я знаю напевне, – це моя мати й дядечко Свен.

      Я відчув приплив задоволення від згадки про дядечка. Одразу постав перед очима його портрет: голова з блискучою лисиною, розумні очі за окулярами в роговій оправі, привітні обличчя й голос, незламне почуття СКАЧАТЬ