Сніданок на снігу (збірник). Анатолій Дністровий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ наші музики, потім будуть танці. Буде весело.

      – Танці? – Богдан усміхнувся, бо вже років сто, як не танцював.

      – Так, дикі танці. Ти гарно танцюєш?

      – Не пригадую.

      – Там моментально згадаєш, нудно не буде, – усміхнулася вона.

      – Цей ресторан – ваш місцевий «Від заходу до світанку»? Вампіри будуть?

      – Усе буде. Гуцули-вампіри за вами прийдуть.

      – Звучить обнадійливо, – розсміявся Зарецький.

      Повз них пройшло два поляки з Кракова: один у червоному, а другий у білому пуховику, також учасники семінару, вони голосно й весело розмовляли, помітили Людмилу й Богдана, запитали, де найближчий супермаркет. Людмила махнула рукою в потрібному їм напрямку, і вони пішли. Зарецький, дивлячись на колір їхнього одягу, відзначив, що в хлопців патріотичне почуття гумору.

      – Тоді до вечора? Я мушу попередити інших лекторів, поки не розбіглися, – усміхнулася Людмила.

      – До вечора.

      – За тобою приїде мікроавтобус. Ресторан – тут поруч, недалеко, – показала вона на гори праворуч від селища, – але під гору важко буде йти. Ще побачимося.

      – Добре.

      Як вона і сказала, ввечері за ним приїхав чорний «Мерседес-Віто», який зібрав лекторів і повіз їх до етнічного ресторану, що знаходився неподалік від села на підйомі гори. Вони прибули на компактну, огороджену високим декоративним дерев’яним парканом територію, на якій розташувався ресторан, невеликий готель, лазня і декілька колиб для бенкетів. Вечоріло. Гості крутилися на подвір’ї, розглядали навколишні краєвиди, курили, жартували, обговорювали різні теми, травили анекдоти. Мороз міцнішав, з ротів гостей ішла густа пара. Людмила підійшла до Богдана, сказала, що можна заходити, але він попросив ще хвилинку – хотів покурити.

      Зарецький потягував цигарку і думав про Віолетту, вона так йому й не телефонувала. Людмила пішла до інших лекторів, розпитувала, чи все у них гаразд, чи подобається їм відпочинок. Богдан дивився на неї збоку й усміхався. Вона була дуже привітна й відкрита, легко поєднувала почуття гумору і робочі моменти, чим одразу позитивно всіх налаштовувала в спілкуванні. Зарецький відчув, що навіть трішки ревнує, коли бачить, як вона невимушено сміється з іншими чоловіками, як вони дивляться на неї, приділяють увагу.

      На попелястому «порше» хвилин за п’ятнадцять прибув президент центру – сивий шістдесятирічний худорлявий чоловік із пронизливим поглядом. Він поводився досить стримано, ніби економив свої рухи, на присутніх дивився безініціативно і не особливо придивлявся до гостей. Біля нього крутилося декілька молодих помічників у костюмах. Вони вислуховували його вказівки і страшенно метушилися: дзвонили, підходили до учасників семінару, розпитували, чи все гаразд, чи не відчувають гості певних незручностей. Залунала музика, організатори запросили всіх до столу. Гостей провели в затишну, дерев’яну, обвішану етнічними килимами колибу, СКАЧАТЬ