Сніданок на снігу (збірник). Анатолій Дністровий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ще хлопчиком. Ми приїжджали до батькового приятеля. Він жив там, – кивнув Зарецький головою в напрямку гір, – але давно помер. Хоча… тут, мабуть, неможливо повністю померти.

      Людмила усміхнулася, також підійшла до вікна і поглянула на краєвид:

      – Кидайте все і переїжджайте.

      Зарецький усміхнувся, але промовчав. Він повісив костюм у шафу й задумався. Віолетта навіть не особливо переймалася тим, що він збирається в далеку дорогу, так, ніби Богдан відлучався у найближчий кіоск за газетами чи цигарками, не допомогла зібратися в дорогу, не розмовляла, взагалі останнім часом між ними все розклеїлося – навіть без суттєвих причин; вона зазвичай лежала на шкіряному дивані й непорушно дивилася черговий мильний серіал, на які витрачала весь вільний час; серіали за серіалами – і так щодня, щотижня, щомісяця. Зарецького це настільки нудило, що він не міг дивитися телевізор і забув про нього.

      – Може, ви хочете повечеряти?

      – Що? – здригнувся Зарецький.

      – Тут, буквально дві-три хвилини ходу, є гарна ресторація, – показала вона на вуличку, що тягнулася від центральної площі з пам’ятником Шевченку повз пошту.

      – Добре, – пожвавився він.

      Богдан запропонував під’їхати, але Людмила відмовила: лише два квартали, сенсу сідати в авто нема. Потім сказала, що машину можна поставити в її гаражі – він і так порожній. Зарецький ніби не почув. Коли вона наполягла, щоб машину поставити в неї, Богдан зніяковів.

      Вони зайшли до ресторації, Людмила з усмішкою підказала, яку їжу варто покуштувати, що це найсмачніші в них страви – візитівка краю. Зарецький жартівливо підняв догори руки, ніби здається, він повністю їй довірився, і вони зробили замовлення. Людмила пила каву та їла тортик, а Зарецький замовив собі печеню й салат. Попри те, що був страшенно голодним, він намагався їсти якомога повільніше.

      – Не соромтеся, ви ж голодні.

      – Це правда, – усміхнувся він.

      Людмила й далі підбадьорювала його, перепитувала, чи смакує. Вона постійно говорила йому «ви», і Зарецький почувався трохи некомфортно: це ніби підкреслювало те, що він старший.

      – Може, нарешті ми відмовимося від «ви»? Ви не проти? А то це «ви» конкретно напружує. От коли вийдемо на пенсію, тоді будемо на «ви», – засміявся він.

      – Я – за. Але чому ж тоді знову «ви»?

      Зарецький розсміявся, і вони ще довго говорили про все на світі, не відчуваючи, як минає час, як на них дивляться випадкові люди, як спокійно та затишно стає тут на рівнині, біля підніжжя гір. Богданові подобалася ресторація з приємними декоративними інтер’єрами в етнічному стилі, ненав’язлива музика, відсутність запахів їжі з кухні. Але найбільшу радість він відчув, що знову зустрівся з Людмилою; до цієї зустрічі подумки готувався не один місяць – зважував, що скаже їй, уявляв ситуації, де вони спілкуватимуться.

      Людмила ознайомила Зарецького СКАЧАТЬ