Спаситель. Ю Несбьо

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що зображали синіх кубічних страховиськ, Ракель називала таке лінійно-циркульним мистецтвом.

      Він пройшов у спальню. У вікно просотувалося сіре світло. Прибрано. На столі стоїть монітор. Але системного блока немає. Мабуть, забрали перевірити. Але він не бачив його серед доказів, що зберігаються в управлінні. Власне, Харрі від цієї справи відсторонили. Офіційна причина у тому, що через смерть Волера він був під слідством, яке провадив відділ внутрішньої безпеки. Але його зборювало невідступне відчуття, що комусь із колег вкрай невигідно, так би мовити, перевертати все каміння.

      Вже збираючись полишити спальню, Харрі раптом щось почув.

      У квартирі вже не було мертвої тиші.

      Віддалене цокання лоскотало шкіру, й волосинки на шкірі ставали дибки. Звук лунав із шафи. Він завагався. Потім розчинив дверцята. Просто за ними стояв розкритий картонний коробок. Він враз упізнав куртку, котра тієї ночі була на Томі Волері. А на куртці лежав цокаючи наручний годинник. Так само, як і тоді, коли Волер просунув руку у віконце у ліфтових дверцятах, до них, а ліфт поїхав, відтявши йому кінцівку. Потому вони сиділи у ліфті, а між ними долі лежала ця рука, воскова, безживна, ніби відтята у манекена, різнячись лише однією дрібницею – на ній був годинник. І цей годинник цокав, не бажаючи зупинятися, жив, достоту як у оповідці, яку батько читав йому у дитинстві, про серце убитого, яке невгамовно стукотіло, врешті звівши убивцю з розуму.

      Чітке цокання, енергійне, настирне. Таке добре запам’ятовуєш. Годинник «Ролекс». Важкий і, мабуть, жахливо дорогий.

      Харрі зачинив шафу. Голосно тупаючи, пішов до вхідних дверей. Задзеленчав ключами, замикаючи двері, й гарячково наспівуючи щось, поки не опинився на вулиці, де все заглушив благословенний гуркіт транспорту.

      О третій по обіді довгі тіні вже спадали на будинок № 4 на Коммандер-Т. І. Егрімс-плас, й у вікнах штаб-квартири Армії спасіння світилося. О п’ятій стало зовсім темно, й ртуть у градусниках опустилася нижче мінус п’ятнадцяти градусів. Поодинокі приблудні сніжинки падали на дах кумедної автівочки, у якій чекала Мартіна Екхоф.

      – Ну ж бо, тату, виходь, – бурмотіла жінка, опасливо зиркаючи на шкалу акумулятора. Хтозна, як електромобіль – подарунок від королівської родини – поводитиметься на морозі. Вона перебрала подумки все, що зробила перед тим, як залишити контору: виклала у Мережу повідомлення про прийдешні, а також скасовані службові зібрання, уточнила розклад чергування в автобусі-їдальні, а також біля кружки на Егерторг, прочитала коректуру листа-відповіді у канцелярію прем’єр-міністра щодо щорічного різдвяного концерту в Концертному залі.

      Дверцята авто розчинилися, впустивши холод та чоловіка з густим сивим волоссям під форменим кашкетом, із найяснішими блакитними очима, які лишень знала Мартіна. Принаймні у людей старших за шістдесят. Не без зусиль він поставив ноги між панеллю приладів та сидінням.

      – Можна їхати, – мовив він, струшуючи сніг з командирських відзнак, з яких СКАЧАТЬ