Знедолені. Виктор Гюго

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Хай вас спершу заарештують, тоді тут і заночуєте.

      Віконечко зачинилось.

      Подорожній звернув у вуличку, де було багато садків, обгороджених живоплотами. Посеред тих садків і живоплотів він побачив будиночок з освітленим вікном. Він заглянув у те вікно. Велика кімната з побіленими стінами, ліжко завішене запоною з вибивного ситцю, в кутку – дитяча колиска, кілька дерев’яних стільців, на стіні – рушниця-дубельтівка. Посеред кімнати стояв накритий стіл. Мідна лампа освітлювала грубу полотняну скатертину, олив’яний дзбан із вином, огорнуту густою парою миску. За столом сидів чоловік років сорока з веселим і привітним обличчям – він чукикав на колінах мале дитя. Поруч молода жінка годувала груддю іншу дитину. Батько сміявся, малюк сміявся, мати всміхалася.

      Якусь мить чужинець замріяно спостерігав цю мирну картину. Що відбувалося в його душі? Про це знав тільки він сам. Либонь, бідолаха подумав, що ця весела домівка має бути гостинною, і там, де він побачив стільки радості, він, можливо, знайде бодай крихту співчуття.

      Він боязко постукав у шибку.

      Ніхто не почув.

      Тоді він постукав удруге.

      – Чоловіче, хтось наче постукав, – сказала жінка.

      – Тобі вчулося, – відповів той.

      Подорожній постукав утретє.

      Батько двох дітлахів підвівся з-за столу, взяв лампу і пішов відчинити двері.

      Це був високий чоловік, напівселянин, напівремісник. Великий шкіряний фартух сягав йому аж до лівого плеча, і на фартусі віддималися молоток, порохівниця і ще багато різних речей. Він трохи закинув голову назад, і з-під розстебнутої сорочки з відкладним коміром виднілася біла й дужа, як у бика, шия. Він мав густі брови, величезні чорні бурці, банькаті очі, звужене підборіддя і упевнений вираз людини, яка знає, що вона вдома.

      – Даруйте мені, добродію, – сказав подорожній. – Чи не могли б ви дати мені миску супу і дозволити переночувати в отому хліві? Я заплачу вам.

      – Хто ви такий? – спитав господар дому.

      – Я йду з Пюї-Муассона, – сказав подорожній. – Я цілий день на ногах. Я подолав дванадцять льє. Ви згодні? Я заплачу.

      – Я не відмовився б дати притулок доброму чоловікові, який заплатить мені. Але чому ви не пішли до заїзду?

      – Там нема місця.

      – Не може бути. Сьогодні не ярмарок. Ви були в Лабара?

      – Був.

      – І що?

      Подорожній відповів збентежено:

      – Я не знаю, але мене туди не пустили.

      – А в шинку на вулиці Шаффо ви були?

      Збентеження чужинця зростало. Він пробелькотів:

      – Мене не пустили й туди.

      На обличчі в селянина з’явився вираз недовіри, він оглянув незнайомця з голови до ніг і несподівано з жахом вигукнув:

      – То ви той самий і є?

      Він ще раз зиркнув на чужинця, ступив три кроки назад, поставив лампу на стіл і зняв зі стіни рушницю.

      Тим часом, почувши вигук господаря: «То ви той самий і є?» – жінка скочила СКАЧАТЬ