Фортеця для серця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

      Жінка скривилася, притискаючи до повних грудей чималого пакунка.

      – Тітко Зоє, не треба, га! Я… ось… це для тебе, – і простягла простісінько Лесі.

      Дівча стояло ще босе й нечесане, зазираючи прямісінько в душу. Жінка не витримала й відвела погляд, але руки й далі простягали вистражданий дарунок.

      – Я… теє. Гальці відклала на виріст. А потім оце собі подумала: коли ще то буде, а ваша красуня тепер носитиме, еге ж?

      Бабця Зоя сіпонулася й опустила плечі, немов розтанула.

      – Спасибі. Ти скажи скільки, я заплачу.

      Жінка знову зиркнула на босоногу дівчинку й ледь стримала раптові сльози, хитнула головою й чимдуж майнула до дверей, неначе біда, що оселилася в цій хаті, цілилася впіймати її за руки.

      – Нічо не треба, Матвіївно, нічо. Я ж ніч не спала, мучилася. На свою Гальку гляну, а поперед очей ваша онука стоїть. Їй-богу! Хіба мотлох отой мамку замінить? Га? Правда ж? Та й не в ньому щастя. Я Гальці нове куплю, а вашій ніхто батька нового не купить! – заридала й вискочила, лишивши пакунок на порозі.

      Біля того пакунка ще довго голосила бабця, а Леся терпляче чекала й дивувалась отим дорослим: то нема, то бери просто так. Коли ж увечері вони з бабцею таки розгорнули раптовий скарб, там виявилось одразу кілька платтячок, колготи, кофтинка, ще й стрічки, барвисті, мов райдуга. Леся щасливо приміряла обнови біля височезного дзеркала, яке займало мало не півкімнати. Бабця спостерігала за онучкою, не стримувалася й потай утирала сльози – надто несхожа була дівчинка на свого татка. Проте інакшої не було й уже не буде. Нікого в її синочка не буде. Є лишень ця зеленоока мавка. Головне, що є. З’явилася в найчорнішу годину й лишилася, щоб витягти з тієї чорноти.

      – Бабцю, я вже. Гарна? – Дівчинка крутнулася на одній нозі, і сукня розлетілася довкола тоненького стану зеленою хмаринкою.

      – Найкраща.

      Леся підбігла й довірливо стала поруч. Жінка поцілувала кучерики, узяла торбу й повела онучку ранковою вулицею, як робила щодня. Це був ще один ритуал. Вони купували свіжу паляницю в сільській крамниці. І купували неодмінно вдвох, щоб усі бачили: Матвіївна не сама в цьому світі, а з дочкою свого Михасика. Цього ранку вони йшли, мружачи очі від яскравого сонця, вітаючись із перехожими, що всі як один здавалися сусідами, бо хоч би де ти жив, про тебе однаково геть усі знали геть усе. Леся зрозуміла це майже одразу, як потрапила сюди. Уже першого дня незнайомі люди, яких вона бачила вперше, називали її на ім’я і співчували малій сиротині.

      Сьогодні дівчинка вистрибувала на одній нозі, щаслива, бо в обнові – у зеленій, як її очі, сукні. Здавалося, цієї миті всі-всі бачать, яка ж вона красива в цій чарівній сукні. Леся без упину всміхалася й довірливо вдивлялася в обличчя. Це була нова гра. Власне, дівчинка встигла вивчити всіх. Принаймні на своїй та сусідній вулиці точно. Вона могла сплутати імена, однак зовнішність пізнавала непомильно. Дівча мало дивовижну пам’ять на обличчя СКАЧАТЬ