Фортеця для серця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нащо, спитати б, дівчатко тягти за собою? То хіба місце для малої? Сказала б ти що їй, Дусю!

      Тітка печально кивала й тихо відповідала:

      – Не чує.

      Зоя Матвіївна таки не чула, бо прислухáлася до іншого.

      Це Леся зрозуміла одразу ж, як потрапила з бабцею на самісінький край сільського кладовища. Там було вітряно. Дивовижно. І це за всякої погоди, хоч уже за кілька кроків углиб хрестів панував затишок. Здавалося, вітер посадовили на ланцюг саме коло входу на цвинтар, і той незримим охоронцем дихав у спини живим, щоб пам’ятали. Маленька дівчинка завше зупинялася саме тут, на межі між світом мертвих і світом живих, зачаровано слухала дихання вітру, упізнавала й тихцем простягала рученята, немов прагнула нагодувати з долонь незримого охоронця. Може, тому й носила в кишені окрайчик чорного хліба. Відтак той хліб пах вітром.

      Сьогодні вона теж принесла гостинець, дістала й розглядала таємний малюнок, що його утворили крихти на долоні.

      – Їж… – прошепотіла.

      Вітер ковзнув невагомим крилом простягнуту руку й полетів. Летів від кладовища полем, летів красиво – від найвищих хмар і аж до трав, далеко, доки з розгону не гупнув об стіну густого лісу. Дівчинка щільніше вкуталася в стару хустку й зиркнула на бабуню. Слухає тата. Як же то страшно, коли слухають мертвих! Худорляве жіноче тіло впало на свіжу могилу, руки оповили земляний горбок, посивіле волосся вибилося з-під країв чорної хустки, а вона все дослухáлася до глибини під собою. Чи не озветься рідненький? Чи не прошепоче: «Матінко, йой-йой, боляче мені тут!»?

      Тітка Дуся, яка ніби випадково опинилася поруч, не втрималася й підійшла до дитини, обійняла.

      – Ходімо, маленька, зі мною. Бабуся пізніше надійде. Ходімо.

      Леся слухняно простягла долоньку, що ще пахла хлібними крихтами й вітром, а потім усю дорогу придивлялася, як тітка втирала прірву сліз, що котилися, котилися й котилися з волошкових очей. Леся їм не дивувалася, вона помалу звикала до чужих сліз. Знала, що то через тата, проте собі плакати не дозволяла, бо за татом… не виходило… плакати.

      Попереду вигулькнув будинок. Той самий. Вони нарешті дійшли до оселі, у якій про маму навіть згадувати страшно. Дивно, проте дівчинці часом здавалося, що стіни підслуховують її думки, всмоктують і заповнюють ними свою чорну пустку. І її таємниця дивиться з усіх кутків. І хоч куди сховайся – скрізь чути, як ворушиться велетенське й болюче слово «МАМА». Певно, тому Лесі зовсім не хочеться туди заходити. Будинок це відчуває, бо якось сумовито розпливається жовтою плямою серед зелені саду й зітхає всіма рогами одночасно.

      Тітка Дуся, помітивши настрій дівчинки, присіла поруч і всміхнулася. Але усмішка видавалася дивною на ще вологому від сліз обличчі.

      – Ти звикнеш, Лесюню. Повір. Ми звикаємо навіть до тих речей, які нам не подобаються, – поцілувала й дала змогу дівчинці самій ступити перший крок до оселі.

      Леся слухняно зайшла, озирнулася й прожогом залізла на стілець коло столу, відвернулася до СКАЧАТЬ