Фортеця для серця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не знаю, не плела, золотце, не було кому, а тепер навчуся. Будеш у мене першою дівчиною на селі. Віриш?

      Дівчинка мовчки кивнула головою, дослухаючись до бабусі. Щось змінилося в ній. Біль лишився, але пішов углиб, на поверхні ж утворився проміжок для життя – заради онуки. Жінка гаряче поцілувала зелені оченята й усміхнулася:

      – Ну, що? Ходімо їсти пироги? Виберемо вдвох найсмачніші й будемо потім пекти собі. Ми дівчата худенькі, нам можна.

      Коли після сніданку до господи зазирнула тітка Дуся, то одразу й не повірила власним очам, так і вклякла з глиняним глечиком, у якому парувала гречана каша. Господиня глянула на гостю й сплеснула в долоні.

      – А що це ти, Дусю, вигадала, га? З глечиками носишся. Ти краще, сусідонько, пирогами почастуйся…

      Тітка полегшено видихнула й посвітлішала на очах.

      – Та то лишилося… мої старі не подужали. А каша смачна вдалася, от і хотіла пригостити. Та хіба каша пирогам рівня?

      – Отож. Нам оті, що з ягідками, до смаку. Правда, Лесюню?

      Дівчинка всміхнулася, геть чисто вимащена червоним соком з ягід:

      – Ми й завтра таких напечемо. Бабуся каже, що нам можна, бо фігура дозволяє.

      Жінки не втримали сміху – і будинок в одну мить став молодший.

* * *

      Кілька наступних тижнів Леся відігрівалася, немов біля вогника, ще зовсім крихітного й непомітного сторонньому оку, проте для них із бабусею оте раптове порозуміння було рятівним. Час це збагнув. Час мудрий до таких речей. Саме тому він неквапливо брів по самі плечі в траві й непомітно, мовби потай уплітав тижні в химерне мереживо літа. А воно… літо того чорного року було напрочуд лагідне. Мабуть, хтось угорі вирішив, що це допоможе ранам швидше гоїтися. І вони рубцювалися, страшно, з грубезними краями, однак гоїлися…

      Щоразу новий день розпочинався однаково – рано. Хоч як Леся намагалася поспати довше, тутешні ранки пробуджували від найсолодших сновидінь. Мабуть, було щось у повітрі, звуках, запахах… Дівчинка з годину лежала в ліжку-гамаку, підставляючи обличчя під пустотливі промінчики, і було так приємно мружитися від яскравого сяйва, приємно підглядати за всім, що відбувалося на гамірному подвір’ї, а ще слухати… просто слухати ранок.

      Найперше, що вривалося у свідомість, – кукурікання. Леся чула його ще крізь сон, але знала, що виконавець ранкового концерту – червоний і страшенно войовничий півень. Він почувався господарем подвір’я й виконував найважливішу місію – сповіщав про ранок. Можливо, тому навіть удень півень поважно й неквапом виходив із курника, озирався й залітав на собачу буду, відшукував на її даху найвище місце, щосили тріпотів крилами й натхненно перекрикував усіх сусідських півнів. Хтозна, чи його вважали за зірку зозулясті кури, проте кудкудакали так само жваво й переконливо. До того всього додавалося й ґелґотання гусей.

      Довгошиїх було зо два десятки, і вони легко могли приборкати куряче царство, але Лесі здавалося, що гордовиті птахи не вважали цю затію за таку, що варта СКАЧАТЬ