Фортеця для серця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

      – Вона вночі плаче. Я заважатиму.

      Жінка вмовкла, роззброєна правдою дитини, зітхнула й попросила продавчиню:

      – Подай, Катруню, он ті фарби й ліхтарик кишеньковий.

      Додому поверталися щасливі. Обидві. Тітка й дівчинка, об’єднані спільною таємницею. У будинку Леся хутенько проскочила до своєї кімнати й сховалася під ліжком, звідти вилізла вже без пакунка, а потім весь день позирала на сонце, немов підганяла, щоб швидше котилося донизу. На вигоні навіть із кропивою не воювала, зосереджено над чимось думаючи. Бабця Зоя гадала, що в онучки болять пальці, тож ні про що й не питалася.

      Не питалася й кілька наступних днів, хоч завважила, що дитина якась не така. За столом їжачиться й нічого не їсть, навіть на стільці коло вікна перестала сидіти. Забіжить у кімнату, зиркне зеленими очиськами на стіну й похапцем у двері – чи на вулицю, чи до себе в кімнату. Помітно схудла. Щовечора бігла до ліжка, немов воно її магнітом до себе тягло. Тітка Дуся, коли зазирала в гості, неспокійно оглядала дитину.

      – Щось не те з Лесею. Щось не те.

      Одного разу застала дівчинку за обідом й аж злякалася. Очей дитячих. У них стільки жаху було живого, що мимоволі дівчатко заховати схотілося. От тільки від кого? Леся дрібно тремтіла всім тілом. Обличчя до тарілки опустила, голови не підведе, зубенята цокотять, сіра якась. Сиділа-сиділа, доки страва не охолола, потім – у сад, а там окрайчик засохлий жадібно гризе.

      – Господи прости, що ж це з дитиною, Зоє?

      – Не знаю. Може, покликати кого знаючого, га? Нехай би тітка Устина зайшла та на дитину глянула.

      Тітка Дуся кивнула головою:

      – Покличу матір, бо без неї, бачу, не обійдеться.

      Баба Устина прийшла того ж вечора. Довго стукотіла палицею на порозі, визираючи з-під сивих брів пильно-пильно, немов сканувала оселю разом із її мешканцями, а потім як крикне бабі Зої:

      – Ану, мерця зніми… Це ти що, Зойко, надумала, га? Розвісила на стіні мертвого й радієш?

      Бабця здригнулася й заломила руки.

      – То ж син, тітко Устино. Он, її татко. Як дитині татка й не бачити зовсім?

      Стара закашлялася й трусонула покрученими пальцями так страшно, що Леся мало на піч не заскочила.

      – Для сина й батька альбом знайдеться… чи що там іще… Чуєш? Сховай, бо біда буде. Ти ж його душечку своїм болем на тому світі викручуєш-розриваєш, а слізьми топиш. Не можна так. Пам’ять є пам’ять, а життя – то життя. Збагнула?

      Бабця тремтіла, немов у неї із серця живцем видирали найсвятіше й утоптували в болото забуття.

      – Але…

      Баба Устина підійшла впритул і простісінько в обличчя вимовила:

      – Що? Хочеш і дитину в покійники? Га? Мало одного?

      Вражена бабця трохи не впала. Похитнулася й ну руками Лесі шукати. Віднайшла, схолоднілими пальцями обійняла й видихнула:

      – Та що це ви, тітко Устино, ви… гадали?

      – Вигадала СКАЧАТЬ